Ненавиджу, ненавиджу до болю...
До всіх фантомів, неба до жаги
Від болю знову, знов зриває скроні
І жити вже не вистачить снаги...
Я не збагну, бо це не є кохання -
Занадто все це виїдає мій фантом
І кожна мить, проведена в чеканні,
Лишається лише розбитим склом...
Мене не вистачить для віри і бажання,
Бо несвідомо я тебе таки люблю...
Та ти-не мій...Не мить, не сподівання,
В своїх думках я все це впізнаю...
Мені не хватить сил, щоб все це закінчити,
Бо сильна я для тебе...і слабка,
А ран моїх частини вже не зшити,
Я проектую все це...лиш сама...
Мені лишається лиш ненависть подих
І його кроки, не його кінець...
В безглузді тінь моя з твоєю ходить
Та це лиш тінь...Це марева вінець...
Мій лютий біль залишиться до скону,
Минатимуть мости, хвилини, поїзда
І дещо іншими зростуться наші скроні...
А ти-ще той...Ще небо і вода...
Вже двадцять, тридцять, сорок-все незмінне,
Все той-же дивний погляд тобі вслід...
Ненавиджу садити я каміння,
Та їхній паросток ще все ж таки болить...