Колись. Давно – давно. В легенді давній.
Ще зорі свідками були прадавні,
Ще небо хмари високо котило,
Дощами сонце своє личко мило.
Кохання в серці скрипки стугоніло
І вирватися з неї не хотіло,
Все мучило ту скрипку, все співало,
Надією на взаєм зігрівало.
Ту скрипку хлопчик взяв у свої руки.
Й відчув кохання скрипки, її муки.
Смичком провів по струнах… Боже правий!
Звук скрипки був прозорий, золотавий!
І закохався хлопчик. Закохався…
В дівча тендітне. Й спокою зцурався.
Життя б віддав у її милі руки…
Виймав зі скрипки він чарівні звуки
Та дівчина зі скрипаля сміялась,
З його кохання щирого знущалась.
Що скрипка плаче, тужить – їй байдуже,
Кохання хлопця – до душі не дуже…
І серце скрипки обливалось кров’ю,
Переповнялось тугою й любов’ю.
Скрипаль піднявсь на дах високий грати.
Дівчині про кохання розказати.
І грав музика – Муза окриляє,
До серця скрипку вірну пригортає.
Співає доля. Плаче і сміється,
Може, кохання в серці озоветься?
Скрипаль ще на даху. Дивіться!
На площі Конституції спиніться.
Лиш чистий серцем гру його почує,
Музика то кохання вам дарує…