Таке несамовите бажання розправити крила,
Таке безумне бажання вдихнути повітря у повну міць....
Так хочеться плакати, кричати...
Але ні. Залишається тільки
Мовчки дивитись у
Небо й усвідомлювати
Наскільки воно високо...
Та занадто тісні ці ланцюги,
Занадто тісно у цій клітці, стіни
Якої – це все слова і думки,
Мрії і сподівання.
Занадто мало повітря, щоб
Насолодитися їм.
Ланцюги сильно приковують моє серце,
Я не можу дихати,
Не можу говорити...
Кожна далека зірка
Оплакує мої опалі крила.
Кожна нова зірка манить за
Собою у височинь.
Та моя душа у клітці,
Їй залишається тільки мовчки дивитись
У небо і усвідомлювати
Наскільки воно далеке...
І ні крику, ні спогадів,ні мрій –
Лише опалі та зламані крила...
У відповідь небо мовчить.
Занадто мало на небі зірок,
Але всі вони свідки того,
Як гине ще одна душа...
Таке бажання піти і не повернутись.
Я як та пташка у клітці,
Не можливо покинути цю клітку –
Це твій дім...
Кожна зірка оплакує опалі крила,
Кожна зірка свідок як палає
Ще одна душа...