Малює уява моя білі квітки,
заплетені в свіжо-вічні вінки.
То бунтарний стан моря, його дикий клич,
що будить уяву всіх сторічч.
То тиху мову морську під сонцем ясним...
Почую я, милуюся ним...
То Небом,яке здавалося мені іншим, одним...
Полечу далеко, крильми в Небеса,
І засяє зоряна, дивна краса.
То слабко прошепочу:
Боже, не можу, не хочу.
задумливо гляну і промовчу,
на оголені дерева, оповиті вже не печаллю, а думами й болем.
Природа моя, зеркало мого стану,
верби, тополі...
То голі, то покриті снігом,
то прокидаєтеся ви і маєте таку мову:
мовчазну, рідну, музичну, колискову...
То брожу я серед могил...
Чую мовзачний шепіт, приплив спокою...
Відплив понівечених сил...