За віконцем весна розквітала,
Хмари повнились першим дощем.
Я стояв і нарізував сало
Величезним кухонним ножем.
Ніж ходив у руках методично
І чомусь уявилось мені
Безневинне таке й симпатичне
Ніжне тіло тієї свині.
Пролетіло життя, як хвилина,
Добрим словом ніхто не зігрів.
Що ти бачила, бідна скотино –
Лиш корито та засраний хлів.
І тоді як, обрікши на муки,
Хтось встромив тобі в серце ножа,
Ти збагнула, що люди — тварюки,
І твоя відлетіла душа.
Ти далеко тепер, моя бджілко,
У своїм, у свинячім раю…
Я на ж на кухні сиджу, п'ю горілку
І тебе потихеньку жую.
Я не злодій, не кат, не злочинець,
В мене друзі, робота, сім'я.
Та який же я, бля, українець,
Коли сала не їстиму я!
****
За окошком весна расцветала,
Пахло в воздухе первым дождем,
Я стоял и на ломтики сало
Резал острым кухонным ножом.
Резал медленно и методично,
И невольно подумалось мне
О невинной и столь симпатичной,
Убиенной жестоко свинье.
Люди были к тебе равнодушны,
Добрым словом тебя не согрев.
Что ты видела , бедная хрюшка?
Лишь корыто и засранный хлев.
А тебя, обрекая на муки,
вдруг убили ударом ножа.
Поняла ты, что люди- подлюки,
В мир иной отлетела душа.
Ты теперь далеко, моя пташка,
В обретенном свинячьем раю.
Я ж на кухне уныло пью бражку,
И тебя потихоньку жую.
Не злодей и ни в чем не повинен,
Дом, работа, и в доме все есть.
Но какой же я, блин, украинец,
Если сала не буду я есть...