В.Л.
...немов плотвичка плинеш... течія, і «ти – чия?» – питаєш, – «нічия», «а ти?» – «і я» – ні пам'яті, ні сили – Потік зриває греблю – і габа ковтає світ, і доля – як губа прохромлена гачком, бо не просили не сенсу, ні рятунку, ні кінця – життя минає, день і ніч оця, і сивий сніг-сновида, що достоту закине вудку, витягне обох, на берег кине, де пісок і мох, де твань і камінь – умирати всоте, і воскресати втисячне – бо так кривавить листя, і погас маяк, не докричатись – дихання і тиша... хапаєш ротом істину – жи-веш, і перший пломінь стишених пожеж тебе, заснулу, на руках колише....