ВІРШІ ЄВГЕНІЇ БІЛЬЧЕНКО.
УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ПЕРЕКЛАВ ІГОР ПАВЛЮК
ІЄШУА
Здавалось, світ не буде кращим,
Що б не пророчили незримо
По небі, спухлому від гроз;
Але в цю яму, в цю от кашу
Прийшов з блакитними очима
Ієшуа. Ісус Христос.
І там, де море крові билось
(Воно, по суті, й нині вдома,
І краплі більше пролились),
Там окрім того щось з'явилось:
І не була це ще утома,
Непримиренність або злість,
І вже тим більше це не жалість,
Та, що розбризкана з кадила
Попівського до упокою;
Щось дерево землі сказало –
І гуща вже непроходима,
Й місточок стрибнув над річкою.
І небо, наче трохи свисне
Від здивування і від болю,
Саме собі сплакнуло знов;
І стали голубими висі,
Як погляд, сповнений любові,
Що знає вже: вона – Любов.
ИЕШУА
Казалось, мир не будет краше,
Чего бы там ни предсказали
По небу, вспухшему от слез;
Но в это яму, в эту кашу
Пришел с лазурными глазами
Иешуа. Иисус Христос.
И там, где билось море крови
(Оно, по сути, и осталось,
И даже больше пролилось),
Там появилось что-то кроме:
И это не была усталость,
Непримиримость или злость,
И уж тем более не жалость,
Разбрызганная из кадила
Поповского за упокой;
Но ... дерево к земле прижалось –
И стала чаща проходимой,
И мостик прыгнул над рекой.
И небо, чуть ли не присвистнув
От удивления и боли,
Расплакалось само собой;
И стали голубыми выси,
Как взгляд, наполненный любовью,
Постигшей, что она – Любовь.
ВЕСНА ВІД ПІРОСМАНІ
В дрімучій зелені – мостова.
Вздовж сонних вікон око зіва.
На небі сонце крутим жовтком.
Про це не думала навіть тайком.
Господь родився, в колисці віття
Його, як птаху, гойдає вітер.
Застряли в арках часи забуті.
Нам подарунок від них – майбутнє.
Дививсь, не жмуривсь. Пішов, не глянув.
По тьмяній шерсті собаку гладив.
У всіх він рухів украв по ритму.
У перехожих – по Маргариті.
Верблюд із клунком таранить далі.
Дарують ляльку на свято лялі.
Весна сусальна – різкий нам час...
І щастя десь-то живе без нас.
ВЕСНА ОТ ПИРОСМАНИ
В кромешной зелени – мостовая.
У сонных окон глаза зевают.
На небе солнце крутым желтком.
Я и не думала о таком.
Господь родился, и в люльке веток
Его, как птицу, качает ветер.
Застряло время в объятьях арок.
Оставил будущее в подарок.
Смотрел, не щурясь. Ушел, не глядя.
По жухлой шерсти собаку гладил.
У всех движений украл по ритму.
У всех прохожих – по Маргарите.
Верблюд с поклажей таранит дали.
Ребенку куклу на праздник дарят.
Весна сусальная режет глаз...
И где-то счастье живет без нас.
ЄРЕТИЧКА
Олечці
Живу в розколі, як отой схизматик,
Пророчу людям правду на віки,
Вона, як спирт, витає в ароматі
Як вишукані солодом квітки.
Живу в розколі, розриваюсь поміж
Крутим «уже» і ласкавим «іще».
Надію божевільну – серцю поміч –
Мені зі смертю впишуть в спільний чек.
Живу в розколі, заготовив з ходу
На літо – лижі, до зими – весло;
У знахідок бюро свою природу
Здаю, немов найбільше барахло.
Живу в розколі (з дня на день – в Розпаді,
За ним іде нове Творіння знов),
Щоби стара моя і хвора пам'ять
Чужу і юну увібрала кров.
Урочисто, немов держава в гімні,
Де навіть боязнь – це потужність теж,
Живу в розколі... Боже, поможи мені
Самій собі, як ближньому, святе.
8 червня 2007 р.
ЕРЕТИЧКА
Олечке
Живу в расколе, как любой схизматик,
Пророчествуя правду, а пока
Она, как спирт, витает в аромате
Изысканного сладкого цветка.
Живу в расколе, разрываясь между
Крутым «уже» и ласковым «еще».
Я знаю, что безумную надежду
Запишут мне со смертью в общий счет.
Живу в расколе, заготовив с ходу
На лето – лыжи, на зиму – весло;
Саму себя сдаю в бюро находок
Как самое большое барахло.
Живу в расколе (с дня на день – в Распаде,
За коим следует Творенье вновь),
Чтоб старая моя больная память
Чужую юную впитала новь.
Торжественно, как государство в гимне,
Где даже трусость – это та же мощь,
Живу в расколе... Боже, помоги мне
Самой себе, как ближнему, помочь.
8 июня 2007 г.
ЗАХІДНА УКРАЇНА
Хто невинний, – той винуватий.
Якщо болить, – зцілю рукою.
Каверзні, манірні уніати
Носять уселенські супокої.
Замок сторічний сто літ стоїть,
Переплавляє на світло цеглину;
Мармуровий зал, немов єзуїт,
З ходу двозначну відповідь кине.
Дріб черепичний – скроні льодові.
Гомін брущатки – душа підтюпцем...
Вулиці стиснули по кулакові,
Щоб ударити – себе – у лице.
Що нам традиція?
Що сім'я?
Переносними ростем дітьми...
Батьківщино!
Маленька моя!
Бідна ненечко!
Обійми!
23 квітня 2008 р.
ЗАПАДНАЯ УКРАИНА
Кто невиновен, – тот виноват.
Если болит, – исцелю рукой.
Каверзный, чопорный униат
Носит вселенский в глазах покой.
Замок столетний сто лет стоит,
Переплавляя кирпич на свет;
Мраморный зал, как иезуит,
С ходу двузначный дает ответ.
Дробь черепичная – лед к виску.
Ропот брусчатки – душа рысцой...
Улицы сжали по кулаку,
Чтобы ударить – себя – в лицо.
Что нам традиция?
Что семья?
Переносными растем детьми...
Родина!
Маленькая моя!
Бедная нэнечка!
Обними!
23 апреля 2008 г.
МОЛИТВА ЗА ВСІХ ПОЕТІВ
В церковнім хорі дівча співало …
О. Блок
В епоху жаги «про все те».
Ручаюся не життям,
А горлом…
Врятуй Поета,
Церковне й вовче виття!
Чого би я не просила…
(Сусіда хмик: «Се ля ві!»).
Не треба Поету сили:
В любові всесильний він.
Безсилий… розкосі крила,
Горбатіє благодать.
Безсилля – то є всесилля:
Більше взяти в сто раз – віддать.
Виворіт плаття – тога.
Мрія – душі уста.
Біля хреста Христового
Натовпи – без хреста.
І поле в бинтах пороші
Поранене від сохи;
Й нема серед них хороших,
Й нема серед них плохих.
Є різні: це просто, просто, –
Як раптом враз кораблі
Зволіли би не за ростом
Для себе більше землі…
І яро, бортом і кілем
Врізались в кривавий рів…
Мій Боже, храни мій Київ,
Чорнобиль, Москву і Львів!
І погляд його пресиній –
Зомлілий від чистоти…
Поет зостається сильним:
Готуйте свої хрести!
17 жовтня 2008 р.
МОЛИТВА ЗА ВСЕХ ПОЭТОВ
Девушка пела в церковном хоре…
А. Блок
В эпоху страстей «про это»
Ручаюсь не головой ,
А горлом…
Спаси Поэта,
Церковный и волчий вой!
Чего бы я не просила…
(Соседа хмык: «Се ля ви!»).
Не нужно Поэту силы:
Всесилен он от любви.
Бессилен… Косые крылья,
Горбатая Благодать…
Бессилие – есть всесилье:
Взять больше в сто крат – отдать.
Изнанка рубахи – тога.
Обертка души – мечта.
Толпа у креста Христова
Всегда была – без креста.
Есть разные: это просто,–
Как если вдруг корабли
Возжаждали б не по росту
Великой себе земли…
И яро, бортом и килем
Врезаясь в кровавый ров…
Мой Боже, храни мне Киев,
Чернобыль, Москву и Львов!
И взор его синий-синий,
Как обморок чистоты…
Поэт остается в силе:
Готовьте свои кресты!
17 октября 2008 г.
МІСІЯ
Роса на іконі кров’ю.
У трав обгризений корінь.
Питання: куди ішов я?
Де судді? І чим накормлять?
Давно розібрані мітли.
Й – заради понту – молитви.
Сльозитися медом звикли
За день облетілі липи.
Формат убогих фантазій
Схожий на цикл пародій.
П'янички марять в екстазі
Про вічну «Мадонну в гроті».
А ми – нам ніде приткнутись –
З дідівським нашим «Їй-Богу!»
Ти – Папа римський.
Я – нунцій:
Хрести мене на дорогу!
У світі сумніш, як в цирку, –
Що всівся між крісел вільних.
Мідь звучних твоїх енциклік
Пече, як натільний хрестик.
І дзвін десь, неначе рана…
Пішли у безсмертя коні.
Над нами посходять трави…
Квітне роса на іконі.
23 жовтня 2008 р.
МИССИЯ
Роса кровит на иконе.
У трав обглоданы корни.
И спорят: кто здесь исконней?
Где судьи? И чем накормят?
Давно разобраны метлы.
И – ради понта – молитвы.
Слезятся ветром и медом
За день осипшие липы.
Формат убогих фантазий
Похож на цикл пародий.
Пьянчуги бредят в экстазе
О вечной «Мадонне в гроте».
А мы – нам негде приткнуться –
С дедовским нашим «ей-Богу!»
Ты – Папа Римский.
Я – нунций:
Крести меня на дорогу!
В сей мир – несчастнее цирка, –
Усевшийся между кресел.
Медь звонких твоих энциклик
Жжет грудь, как нательный крестик.
И колокол, словно рана…
Ушли в бессмертие кони.
Над нами восходят травы…
Цветет роса на иконе.
23 октября 2008 г.
ВІРШІ ДО БАТЬКІВЩИНИ
Наш національний геній –
Тарас Шевченко.
«Милий, не плутай, милий:
Не «футболіст»!»
Падає в небо, солодким згоряє чимось,
Дряхлий, жовтневий, юний, святковий лист.
Батьківщина… Черстві булочки, парти, скельця…
Накип барочного золота куполів…
І по-собачому – свої! – очі іноземця…
(Спорідненість душ – крізь говір – поверх голів).
Ритм, що відчувається найостаннішою жилою –
Тією, що зростеться з першою потім струною…
Вічний футбол
Святої правди-матки – життя:
Борг «Аргентини – Ямайки»…
За нею і мною.
7 листопада 2008 р.
СТИХИ К РОДИНЕ
Наш национальный гений –
Тарас Шевченко.
«Милый, запомни, милый:
Не «футболист»!»
Падает в небо, сладким сгорая чем-то,
Дряхлый, октябрьский, юный и праздный лист.
Родина… Черствые булочки, парты, ранцы…
Накипь барочного золота куполов…
И по-собачьи – свои! – глаза иностранца…
(Родственность душ – сквозь наречья – поверх голов).
Ритм, ощущаемый самой последней жилой –
Той, что срастется с первой потом струной…
Вечный футбол
Святой правды-матки – жизни:
Долг «Аргентины – Ямайки»…
За ней и мной.
7 ноября 2008 г.
ОСТАННЯ КОЛИСАНКА
Ю.К.
Неначе вугілля, дзвони сяйнули;
Сльозились берези, кляли судьбу;
Ти здуру подумав, що я заснула,
Коли запримітив мене в гробу.
Виття на шепіт змінив… Бува…
Боязнь сполохати – в бунті «прокиньсь!»
Як ти обізнався! Спала – трава,
З ребер моїх проростаючи ввись.
Розігрувать кращу здобич доби –
Який для мисливця у цьому толк?
Поет – не царівна: він – Божий бич:
У бабській подобі – братуха-вовк.
Як пізно… Як зоряно в грудях крик!
І спати в них дешево: два плювки –
За пісню… Доволі вже! Не ятри!
Від хресних знамень щем уздовж руки.
Сочаться крізь пальці піски планет.
Спить сном Гетсиманськім полин... степи…
Мене уже двісті століть як не...
Бадьорію.
Час утікає…
Спи.
9 листопада 2008 р.
ПОСЛЕДНЯЯ КОЛЫБЕЛЬНАЯ
Ю.К.
Как угли, белели колокола;
Слезились березы, кляня судьбу;
Ты сдуру подумал, что я спала,
Когда заприметил меня в гробу.
Вой сбавив на шепот… Едва-едва…
Боязнь вспугнуть – в мятеже «проснись!»
Как ты обознался! Спала – трава,
Из ребер моих прорастая ввысь.
Разыгрывать лучшую из добыч –
Какой мне, охотнику, в этом толк?
Поэт – не царевна: он – Божий бич:
В обличие бабьем – братуха-волк
Как поздно… Как звездно в моей груди!
В ней спать было дешево: два плевка –
За песню… Довольно! Не береди!
От крестных знамений щемит рука.
Сочатся сквозь пальцы пески планет.
Спит сном Гефсиманским полынь в степи…
Меня уже двести веков, – как нет:
Я бодрствую.
Время уходит…
Спи.
9 ноября 2008 г.
ДЕПРЕСІЯ
Мозок, оголюючись поволі, неначе паща,
Спльовував думку обгризену із котла.
Вийти на вулицю… Вийти й не впасти…
Було би здорово… Якби могла!
Жили – системно-повільно, неначе сто
Лабораторій разом… На серце – гладь.
Доктор сказав: «Ангіна», – а мені то?
Вижить-то виживу: «Coldrex» і шоколад.
Тільки не треба сцен тих останніх, цін!
Трагікомічний – пафос. Надрив – смішний.
Знову на фронті нашому без перемін:
«Перших» нам не дали? «Других» дадуть вони!
Київ – Марсель – Москва – Ленінград – і «Львів»:
Скільки іще зосталось а-ля доріг?
Антибіотик миру в моїй крові
Дуже нагрівся – і тому змерзнув як сніг.
Старт або фініш – поля не перейти.
З другом сваритись – з ворога знать тайком.
Дівчинка років так десь п'яти-шести
Котика кормить млинцем із сирком…
14 листопада 2008 р.
ДЕПРЕССИЯ
Мозг, обнажаясь медленно, словно пасть,
Сплевывал мысль обглоданную с котла.
Выйти на улицу… Выйти и не упасть…
Было бы здорово… Если бы я могла!
Жилы – системно-медленны, словно сто
Лабораторий разом… На сердце – гладь.
Доктор сказал: «Ангина», – а мне то что?
Выжить-то выживу: «Coldrex» и шоколад.
Только не надо этих последних сцен!
Трагикомичен – пафос. Смешон – надрыв.
Снова на фронте нашем без перемен:
«Первых» не дали? Точно дадут «вторых»!
Киев – Марсель – Москва – Ленинград – и «Львів»:
Сколько еще осталось а-ля дорог?
Антибиотик мира в моей крови
Слишком нагрелся – и потому продрог.
Старт или финиш – поля не перейти.
Ссориться с другом – значит, дружить с врагом.
___
Девочка лет так, эдак, пяти-шести
Кормит котенка блинчиком с творогом…
14 ноября 2008 г.
ГОСТИННІСТЬ
Слава Богу, що ти не розумієш по-російськи
Півкарти не криється.
Свідомість наша –мста битію.
А Бог любить Трійцю:
Заявишся втретє – уб'ю.
Фонтан бризка іскрами.
Розрізано горе, як сало важке.
Біда українська!
Не зрозуміти Вам з вашим «О’ key!»
Я – «дщерь» Бабайожкина.
На світло червоне наш лет.
«Ти вб'єш мене трошки», –
Ступі вказали очі ракет.
Перша Вітчизна, вір цьому, –
Твоїх середин – на моїм краю.
Так, Бог любить Трійцю:
Заявишся втретє – уб’ю.
Глина. Сніг. Голубів розмова.
Півдуші у храмі врятуєш...
Із іконою ми у змові:
Вона – православна, чуєш.
Хусточки й жести
Заткни собі, знаєш куди… Так-так.
Я – відьма.
Я – жінка.
Я – не-переклад конгеніальний, та
Рука все згубить.
Все суть ярлики – імена в миру.
Але…
Бог Трійцю любить:
Заявишся втретє – помру.
13 грудня 2008 р.
ГОСТЕПРИИМСТВО
Слава Богу, что ты не понимаешь по-русски
Полкарты не кроются.
Сознание наше – месть бытию.
А Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – убью.
Фонтан брызжет искрами.
Разрезано горе, как сало, по дням.
Беда украинская!
Вам, с вашими «It’s o’ key!» – не понять.
Я – дщерь Бабаежкина.
Мы перелетаем на красный свет.
«Ты таки убьешь меня», –
Заметили ступе глаза ракет.
Знай: первая Родина
Твоих середин – на моем краю.
Да, Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – убью.
Снег. Глина. И голуби.
Ты просишься в храм – полдуши спасти…
С иконой мы в сговоре:
Она – православная, учти.
Платочки и жестики
Заткни себе, знаешь куда… Вот-вот.
Я – ведьма.
Я – женщина.
Я – конгениальный не-перевод.
В руках что – уронится.
Все суть ярлыки – имена в миру.
Но…
Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – умру.
13 декабря 2008 г.
КАРТИ
Біла мордочка ранку. Робота в центрі.
Печаль еспрессо зі штруделем.
Запросили – у вівторок – на два концерти.
А у суботу – на студії.
Середа сьогодні – прохідний верлібр:
Посередність і посередниця.
Мій мобільний в транскрипції «Maine Lieben»
На глобусі мухою гріється.
Всі погиблі: древляни, сармати, готи –
Уся наша братва, вся вулиця!
Глиби гетто мріють про висі Гьоте…
Береза на сонці жмуриться.
Далекозорі далі вітрів осінніх
Стулились в очному вигині…
Завтра, неділя... десь «воскресенье»:
Воскреснемо.
Якщо вигинемо…
17 грудня 2008 р.
КАРТЫ
С белой мордочкой утро. Работа в центре.
Тоска эспрессо со штруделем.
Пригласили – во вторник – на два концерта.
А в субботу – на студии.
Но сегодня среда – проходной верлибр:
Посредственность и посредница.
Мой мобильный в транскрипции «Maine Lieben»
На глобусе мухой греется.
Все погибли: древляне, сарматы, готы –
Вся наша братва, вся улица!
Глуби гетто мечтают о высях Гете…
Береза на солнце щурится.
Дальнозоркие дали ветров осенних
Сомкнулись в глазной излучине…
Завтра, может быть, выпадет воскресенье:
Воскреснем.
Если получится…
17 декабря 2008 г.
У-КРАЇНКА
У-крали… На краю – рай…
На краю.
Вам добре сміятись, а я помру!
Так час на зло іде Битію.
І жлоби складають: «метра», «метру»…
Горю.
Нечесані леви грив –
Горю…
Обривається карусель.
Єдиний брат –
Покотив у Львів.
Єдиний ворог –
Відлетів у Брюссель.
Кровинка! Матуся!
Князівський Бог!
Як жили ми – назад,
Так і будемо – жить.
Ніяк не можу доповзти в Острог:
Свою Alma Mater перегоріть.
Я – Проня Прокоповна.
Я – ніхто.
Корова мене уранці пасе…
Мені років вісімнадцять.
Мені що? Мені – сто!
Я – цвях чужого хреста.
Я – все.
Вкрали корали в раю …
Плі!
Стріляй по ганьбі своєї душі!
Скитайся по венах тугої землі –
Для болю у-краюй собі шалаші.
У-края…
Середнє – не варте сил.
З роботи – по горло і по росі…
«Спасибі» читається, як «Спаси,
Бі…». Я не хотіла.
Пробачте усе усі.
25 грудня 2008 р.
У-КРАИНКА
У-крали… У края – рай…
На краю.
Добро вам смеяться, а я умру!
Так время назло идет Бытию.
И жлобы слагают: «метра», «метру»…
Горю.
Всей нечесаной гривой львов –
Горю…
Обрывается карусель.
Единственный брат –
Укатил во Львов.
Единственный враг –
Улетел в Брюссель.
Кровиночка! Мамочка!
Княжий Бог!
Как жили мы – вспять,
Так и будем – впредь.
Никак не могу доползти в Острог:
Свою Alma Mater перегореть.
Я – Проня Прокоповна.
Я – ничто.
Корова меня поутру пасет…
Мне лет восемнадцать.
Мне что? Мне – сто!
Я – гвоздь от чужого креста.
Я – все.
У рая украли кораллы…
Пли!
Стреляй по бесчестью своей души!
Скитайся по венам тугой земли –
Для боли у-краивай шалаши.
У-края…
На среднее – жалко сил.
С работы – по горло и по росе…
«Спасибо» читается, как «Спаси,
Бо…». Я не хотела.
Простите все. 25 декабря 2008 г.
ВУЛЬГАРНІСТЬ
Уявлено: дикий сад,
Без охів, без дамських роз.
Стежки… Гетсиманській ряд
Черешень… Обвали рос
В глибинну вологість плит –
В до-вірші... прадіда слід.
У постільний мох, в землі
Обвітрений малахіт…
Сад – чесний, як Бог і звір.
Сад – чистий, як голий, бо...
Ступаю… І у траві
Ногою мацнув
«Playboy».
21 січня 2009 р.
ПОШЛОСТЬ
Представилось: дикий сад,
Без охов, без дамских роз.
Тропа… Гефсиманский ряд
Черешен… Обвалы рос
В глубинную сырость плит –
В прадедово… В до-стихи.
В постельные мхи, в земли
Обветренный малахит…
Сад – честен, как Бог и зверь.
Сад – чист, как мудрец нагой…
Ступаю… И вдруг в траве
Нащупываю ногой
«Playboy».
21 января 2009 г.
ЛИСТ ДО БРАТА
Ігореві Павлюку
«Нас мало!» – нас, може, двоє…
Самі ж ми собі – одні.
По-вовчи виєм з тобою
На лампочки і вогні.
А мимо проходять люди
З офісу – і в пивбар…
Про те, що він «хрін на блюді»,
Гугнявить тоскно Макар…
І ми научились хавать
Останки чужих полов.
Детально, у смак охаять
Їх вірші і премій лов.
Втомилась від ігор, іга,
Від іволги в ніч бліду…
Я навіть не знаю, Ігор,
Куди я тепер іду
За вітром, грудним і голим,
Як алкоголь – батько нам, –
Якимось іншим монголам
Слов'янський наш біль віддам.
Споїти… З Москви – до Львова:
По шпалах – земля без ніг…
І грішне це наше Слово,
Яке, як Бога, беріг...
11 серпня 2009 р.
ПИСЬМО К БРАТУ
Игорю Павлюку
«Нас мало!» – нас, может, двое…
Мы – сами себе одни.
Сидим и по-волчьи воем
На лампочки и огни.
А мимо проходят люди
Из офиса – и в пивбар…
О том, что он «хрен на блюде»,
Тоскливо мычит Макар…
И мы научились хавать
Ошметки чужой трухи
И смачно, подробно, хаять
Их премии и стихи.
Устала от игр, от ига,
От иволги на пруду…
Я даже не знаю, Игорь,
Куда я теперь иду
За ветром, грудным и голым,
Как батюшка-алкоголь, –
Каким-то другим монголам
Славянскую голь – и боль
Споить… От Москвы – до Львова:
По шпалам – земля без ног…
И грешное наше Слово,
Которое было Бог...
11 августа 2009 г.
Чим пахнуть поети
Поети не пахнуть вершками і сливами.
Ні марень медами, пломбіром овацій
Поети не пахнуть…Я дуже щаслива,
Щоб через хустинку тебе цілувати!
В буржуйських кафе, здивувавши причинністю,
Труп жінки об труп чоловіка голубиться…
А я люблю сало – часник щоб начинкою,
Життя, з його смертю, що теж гірко любиться.
Історії зроблена передісторія:
Ні Бородіна, ні Бориса і Гліба…
Так от вам! Тверезій нудотності тортика –
Хмільний аромат бородинського хліба.
16 липня 2009 р.
Наркота
Нам в артерии колют ели:
Две инъекции леса… Цепок
Глаз завистливый… Жаль Сальери
И торговцев с устами «целок»
В храме… Красит Ассоль кораблик:
Папа сбоку сидит и курит…
К черту все.
Остается – правда:
Два пробела на левой скуле
Не-за-пле-ван-ны-е.
Нашлепай
Этикетку – на жвачный воздух.
Наше – в склепах, а не в поклепах! –
Чище южного, в черных звездах.
Грубо? Может. Смешно? Наверно
(Все изысканности – у Лялей).
Чуешь, как по сосновым венам
Небо – колом – в тебя «вставляет»?
Кайф – медвежий и Громовержий.
Зелье – крестное и лесное…
Я – не сдохну.
Ты – не повержен.
Я – с тобою.
А ты – со…
Волен.
19 января 2009 г.
Наркота
Нам в артерії різь, холєра:
Дві ін'єкції лісу… хвоя.
Око заздрісне… Жаль Сальєрі
І торговку «целку», не хвойду.
В храмі… Красить Ассоль кораблик:
Тато збоку сидить і цмулить…
Все до біса.
Хай будуть – правди:
Два пробіли на лівій скулі
Не-за-пльо-ван-ні.
Нашльопай
Етикетку – в жуйню прозору.
Наше – в склепах, а не в наклепах! –
Чистий південь у чорних зорях.
Грубо? Може. Смішно? Напевно
(Все тут вишукане – у Лялей).
Чуєш, як по соснових венах
Небо – колом – в тебе «вставляє»?
Кайф – ведмежий і Громовержий.
Зілля з лісу – хресне, могильне…
Я – не здохну.
Ти – не повержений.
Я – з тобою.
А ти – із…
Вільний.
19 січня 2009 р.
Запой
Співаю. Спиваю.
Радію чужому щастю.
Игорь Павлюк
После двенадцати звезды, как кошки, серы.
Пятиминутка тянет на пятилетку.
После двенадцати так не хватает веры…
Хочется плакать всем деревням в жилетку.
После двенадцати, главное, – все возможно:
Белые рифмы, румбы, мужья чужие…
Ночь оступается в голую осторожность,
Ямб прожигая в рваной ветрами жиле.
Думать о вечном – мудро – и так наивно!
Думать, по сути, – больно (молчать – тем паче).
После двенадцати стройные злые ивы
Озером пляшут в стайке утиных пачек.
Сон прорывается в сон, где, презрев законы,
Окна ломают собственные же створки…
После двенадцати горько текут иконы
Соком коры березы – ко мне в подкорку…
2 февраля 2009 г.
Запій
Співаю. Спиваю.
Радію чужому щастю.
Ігор Павлюк
Після дванадцяти зорі, мов кішки, сірі.
П'ятихвилинка тягне на п'ятилітку.
Після дванадцяти так не хватає віри…
Хочеться плакати селам усім в жилетку.
Після дванадцяти, знаємо, – все можливо:
Рими біленькі, мужчини чужі і милі…
Ніч в осторогу голу впада, цнотливу,
Ямб пропікаючи в рваній вітрами жилі.
Думать про вічне – мудро – наївно... ще би!
Думать, по суті, – з болем (мовчать – тим паче).
Після дванадцяти злі і стрункущі верби
Озером скачуть в зграйці качиних пачок.
Сон проривається в сон, де ніщо закони,
Вікна ламають власні ж одвірки…
Після дванадцяти гірко течуть ікони
Соком кори берези – мені в підкірку…
2 лютого 2009 р.