Завидую гармонистам. Завидую гармоничным. Гляжу на тебя с укором. Сидишь с непокорным видом.
Місто, в якому нам скоро не стане місця. Місто, що залишається лиш на карті. «Два місця, будьте ласкаві. Кудись. В плацкарті.»
Завидую. Упиваюсь горчичной завистью. Заведую тайным твоим архивом. В этом месте спектакля навечно повешен занавес. Остается лишь помнить, как ты была красива.
Майлз Девіс тремтить у скронях. Стукає в усі двері. Каже приспаним голосом, що час вже здавати постіль. А ми, у плацкарті, слухаємо – і не поворухнемось: Майлз Девіс тремтить у скронях на повний голос.
На веки опущен занавес. А руки дрожат за кадром. Майлз Девіс тремтить у запису і потяг тремтить так само. А руки сжимают лезвие. Так гостро звучить Майлз Девіс.
Что ты сделаешь, девочка, если я буду резок? Я ведь вырежу – первое – чувство тебя (по контуру). Что тут, девочка, сделаешь? Беззубы все «pro» и «contra». Не завидую, милая: с непокоренным видом – саму себя раскраиваешь, практически раскроила. И никуда не деться.
Майлз Девіс дістався серця. Потяг дістався місця. Кожен із нас підвівся. Бо кожен із нас дістався.
Я завидую гармонистам. Я поэтому здесь остался.