Моїм друзям-емігрантам присвячую з любов'ю.
Мовчки в'янули квіти, пелюстками тремтіли.
Вони тихо зітхали, вони жити хотіли.
Доля їх роз'єднала з глибоким корінням,
Вже ніколи не буде в них палкого цвітіння.
Так і люди, буває, коли вирвані з хати,
Тужать, журяться, плачуть і страждають багато.
Біль, що крає їм серце, важка, ніби олово,
Бо у краї дитинства пуповина захована.
Їм би стати раненько, коли небо сіріє,
Їм би вибігти з хати, пригадати надії.
Їм пройтися би шляхом від порогу до школи,
Та назад не вернутись, не вернутись ніколи.
Наче зірвані квіти вони в'януть, зітхають.
Облітають пелюстки, то роки їм минають.
Бо не може в чужині проростати коріння.
Може Бог допоможе, та дозріє насіння.
Сумно, важко та гірко про усе це писати.
Та ще важче людині на чужині страждати.
Добрим людям потрібно взять собі на замітку -
Не жадати зривати без потреби ту квітку.