Гнітить суєта, марнота і розмови не щирі,
Хоча, на поверхні, ти з кожним знаходишся в мирі.
Потрібно б заснути, але наступає світанок,
І просить душа розірвати сталевий серпанок.
Та то не серпанок, то сірая хмара із суму.
ПонАд горизонтом дивлЮся і думаю думу.
Холодна самотність тривожить своїм завмиранням.
Охоплює тугою і неймовірним стражданням.
Дивлюся довкола, там вакуум, вакуум, вакуум…
Та, Господи мій, я за нього Тобі щиро дякую.
Вже й друзів не стало, їх західний вітер розвіяв.
Залишились поруч лиш віра моя та надія.