Ліна Костенко.
И я не я, и ты уже не ты,
Скрипят садовых веток сухожилья,
Играет ночь на скрипках темноты
И воет с волком нотами бессилья.
Берёт тоску привычно - госпожой,
Кричит в мирах застывшими губами,
И воет волк на улице чужой,
Смеясь в сугробы чёрными зубами.
И воет волк, ночей моих солист,
И щёлкнет холод под иглой сосулек,
Вползает он, как мёрзлый старый лис,
В созвездьи Рыб поймав немного тюлек.
Ты сядь, мой волк, ты на пороге ляг,
И расскажи, как выжил в стае гончих,
А шкуру скинь. К чему твой камуфляж?
Ты лучше спой о жизни своей волчьей.
Погрейся тут, ты мой ночной манок,
И сказки нашей разовьётся кокон,
Пока рассвет сыграет в домино
С полуслепыми огоньками окон.
Когда нам солнце нарисует круг
Оплачут тьму деревья и дорога...
Лежит овечья шкура моих вьюг...
И плачет пёс у самого порога.
*******
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…