Нещодавно здіймалось колосся,
Нещодавно співали пісні,
А тепер лише скирти волосся
І чиїсь оченята ясні.
Чоловік…Чоловік…Дитина…
Ще не парубок, справді дитя,
А на нього чекає родина
І тепер вже усе життя.
Молодії іще соколята,
Я над ними уже вороння.
Не обіймуть вже їх рученята
Рідну матір, дівчИну, дитя.
Їхні вії не чорні – червоні,
Наче шата для ясних очей,
І вуста не пухкі – мармурові
Дарувати на будуть речей,
Не всміхнуться до сонця, до квітки
І до поля з колоссям злотим.
А колись і спитають: «А звідки
Стільки маків на полі отім?»
04.11.2002