«Україно, кохана єдина, -
Тихо-тихо поет шепотів, -
Ти для мене неначе родина».
Вогник в серці його миготів.
Він нагадував наше минуле,
Стогін люду, криваві бої,
Все, що тут вже давно промайнуло,
Залишивши повчання свої.
«Але ми не повинні мовчати, -
Поет вголос народу казав, -
У минулому треба вбачати
Все, що край тобі твій показав.
Ти подумай лишень скільки діток
Україна за волю дала?
Скільки чорних і довгих ниток
У хустину в неволі вплела?
Її тіло дівоче шмагали,
На шматки розривали її,
Ї народ безневинний кидали
На розправу в чужії краї.
А для чого вони помирали?
І навіщо ішли у бої?
Не для того, щоб ми пам`ятали,
А тому, що кохали її.
Україну, ту, що їх плекала,
Що наснаги давала щодня".
Вона в кожнеє серце запала.
Земле рідна! Вкраїна моя!
21.05.2001