Так подаруй хоч ти тепло!

               
Маленькі люди небаченої волі,
Діти чорної покаліченої долі,
Малі без роду і відчуття болю,
Мандрівники перехресних колій.
Вони ночують просто неба
Чомусь на них начхати всім.
А може їм щось таки треба?
І в них також колись був дім.
Їм не потрібний великий статок,
Їм потрібна лише допомога,
Подолай свій не достаток,
Згадай хоч зараз свого Бога.
Ти зневажаєш їх,бо не схожі
І лазять днями по смітниках,
Легко крадуть речі в перехожих.
Діти,що виросли не в квітниках.
Твоє убоге зрівняння зі щурами
Принижує тебе й зовсім не їх.
Їсти недоїдки брудними руками
Для них буденність,а не гріх.
Тобі начхати на їх нарікання,
Аж вивертає від твого свинства,
Ти смієшся з такого існування,
А може в них і не було дитинства?

Родинне щастя вкрали,
Вони не бачили мами,
Дитинства в них ніколи й не було!
Вони не вірять в себе,
А змінювати щось же треба!
Так подаруй хоч ти тепло!
Проживаючи  п’ять років за рік,
Ненависті до світу і так досить,
А ти відвертаєш голову в бік
При виді малого,що їсти просить.
А ти не відвертай і подивися
В очі хворим на лейкемію,
Хоч на одну хвилину зупинися
І зрозумій про що вони мріють.
На їх церебральний параліч,
На бездомних дітей і сиріт,
Що живуть роками серед звалищ
І чекають якесь сміття на обід.
Наважся і подивись хоча б у сні
Чим наповнені ці маленькі очі…
Через що вони стали такі злі?
Може просто щастя хочуть…
А ти не безнадійний,ти можеш!
Ну,будь сам з собою відвертий,
Вкинь людям у скриньку гроші,
Що дають благодійні концерти.
Які не жаліють ні часу ні себе,
Щоб врятувати хоч одного з них.
Їхнє життя,як і твоє,таке дороге,
Не роби так,щоб цей годинник затих…

Родинне щастя вкрали,
Вони не бачили мами,
Дитинства в них ніколи й не було!
Вони не вірять в себе,
А змінювати щось же треба!
Так подаруй хоч ти тепло!