Обличчя...
Дзеркало...
Вікно...
Летять... Летять... Летять...
Біжать по небоскиді
велетенські, як дзвони –
пурпурні хмари.
І той, хто упав на пагорбі
В сіром’яту далину трави і
віків,
Бачить як за пагорбами
чорних білків-очі
два апокаліпсіса...
Я знаю,
Він помре,
Його уб’ють...
В той час він –
тонка павутина чийогось вірша,
торкається розтопленого неба
губами, як жалом одкровення
Той,
що допиває
рекетований кон’як
Вкладе кулю у вічність,
і гвінтівка,
що привідом літала
між розхристаних стін,
Стане (тому, що лежить на пагорбі)
Темним стилем для одкровення...
І я вже чую,
як плачуть сироти.
Голова вибухає, як куля
начинена будинками,
сміттєпроводами і повіями...
День схожий на розстріляну
юрбу циган...
І дівчина (того, що гладить об’їдену працею
рекетера рукою дуло гвинтівки)
Де –
Дзеркало.
Вікно.
Побачить своє згвалтоване
пусткою вибухнулого всесвіту
Обличчя...
Я здивуюсь:
Чому пішов дощ,
і небо, як сукроватиця...
І здогадаюсь:
то він
вказує мені
шлях з могили...
Хтось розідрав душу
об наші пальці...
Обличчя...
Дзеркало...
Темрява...