Ой немаэ, здаэться, того свiтла в свiтi,
Щоб душу мою нужденну зiгрiти,
Засiли у неi' сумлiння тiнi,
I хочуть там до скону прожити.
Ой немаэ тiэi’ щiроi’ пiснi,
Щоб любiй–милiй заспiвати,
Тай не почуэ вона неi’,
Так хоч горлянку позривати.
I соромиться вона розумiти,
Мову чесну щiру та вiдкриту,
Ах, вiрщi ж моi’, ви ж – моi’ дiти,
Так хоч ви розтопить i’i’ кригу.