Калина

            
Ні,  не  солодшає  калина
Сама  в  осінньому  садку.
На  кого  ж  він  її  покинув,
Її,  беззахисну  таку?

Все  вивіряється  лиш  часом,
Й  на  щирість  навіть  почуття…
Чи  ж  не  було  їм  гарно  разом   
Долать  круті  стежки  життя.

Тоді  навіщо,  Боже,  дав  ти,
Щоб  їхню  пісню  обірвать?
Віднині  ж  у  пустій  оселі
Їй  наодинці  сумувать.

Життя  іде,  життя  вирує,
І  сонце  сяє,  як  колись,
Як  і  колись,  воно  дарує
На  землю  радість.
                То  ж,  всміхнись.

Та  не  солодшає  калина
В  її  осінньому  садку.
Бо  милий  назавжди  покинув,
Її,  беззахисну  таку…

                ---