Чи то крила душі небокрай огорнули тремтливо,
Чи то Всесвіт вмістився в мрійливу скарбничку душі –
Я, напевне, уже не збагну… та вщухають всі зливи
І палають світанки у згадках вчорашніх дощів.
А суцвіття із променів вплетені зорями в обрій,
І мереживо казки здається пророцтвом весни –
Так народиться ще одна з вічних красивих історій
У відгомоні ранків, які так збентежили сни.
І прокинуться теплі, ніким не прочитані вітри
На долонях моїх, мовби подих твоїх почуттів,
І у цій незбагненно прозорій і чистій палітрі
Я відчую відлуння твоїх ще не сказаних слів.
І зірвуться сузір’я з небес у блакить волошкову,
Щоб озватися звідти перлинками росяних сліз –
Це безсонних ночей непомічена пристрасна сповідь,
Перевтілення ночі, її невблаганний каприз.
Це молитви моєї палкий і пронизливий спалах,
Це зустрічний порив твоїх стомлених зцілених мрій,
І вже струни душі не заграють на нижчих октавах
У ту мить, як торкнуться сльозинки опущених вій.
Це незнана глибінь, виднокола осяяна повінь,
Це п’янка невідомість здогадок, надій і чекань…
І відвертість очей, і усмішки чаруючий промінь
Відведуть, відлякають обійми вчорашніх вагань.
Невимовна свобода… і справжність… і зоряне небо…
І долоня в долоні, і Всесвіт на двох лиш один,
І окремих планет, і окремих світів вже не треба –
Тільки крил би і часу щасливий, замріяний плин!..