Я жив, як всі: школа, друзі, люблячі батьки, кохана дівчина. Життя проходило спокійно і НЕСТЕРПНО НУДНО! Хотілося чогось яскравого, хотілось насичених емоцій та гострих відчуттів, хотілось відчути себе по справжньому дорослим. І почалось: вечірки, нічні клуби, вродливі і спокусливі дівчата, веселі та безтурботні компанії…Від порад та застережень батьків я тільки відмахувався. А й справді, що вони розуміють?
Все було чудово… аж раптом…Звичайний медогляд, аналіз крові і… Світ розколовся, запаморочилась голова…
…І ось я стою тут, перед тобою…Дивлюся тобі в очі…Темні, холодні, бездушні…Ти чомусь затримала мене між двома світами. Не даєш мені померти, але хіба ОСЬ ТАКЕ життя-це те, чого Я бажав?
Хто ти?!
Ти та, хто зіграла зі мною і безліччю таких, як і я, злий жарт. Так, ми інші. Інші, але все ж таки люди. Здається ,що наші життя для тебе, немов гра у кості. Ти кидаєш їх раз, другий, так і вирішуєш нашу долю. А що ж випаде? Хто зна...
Ти і є Смерть…
Чому, власне, я тут? І чому мені зовсім не страшно? Я втратив надію. Просто втратив. Спершу я сподівався, що все це брехня, омана, безглузда помилка лікарів…
А потім плакав…Плакав і благав Господа, щоб він хоч раз почув мої молитви!
Ще пізніше прийшло спустошення. Я слухав слова лікарів та психологів про те, що ВІЛ-інфекція – це ще не вирок, що можна підтримувати імунітет спеціальними препаратами і жити повноцінним життям…Слухав історії про ВІЛ-інфікованих жінок, які народжували здорових дітей…Слухав…але не чув і не хотів чути…Тяжко жити з таким діагнозом, але біль в душі перенести ще важче. Боляче, коли не відгукуються на крик, коли людей накриває нерозумінням та байдужістю.
Чи винен я? Так, я оступився, моя безпечність привела до сумного фіналу. І що ж тепер? Треба принижувати і викинути мене на смітник, як непотріб? Ось чого я боюсь…Я боюсь стати вигнанцем, прокаженим. Боюсь бачити, як люди, котрих вважав близькими, ховаючи очі, переходять на іншу сторону вулиці. І байдуже, що всі знають про неможливість зараження побутовим шляхом. Знають, що дружні обійми чи потиск руки не принесуть нікому шкоди, а тільки підтримають того, кому так потрібна допомога. Знають, що далеко не всі віл-інфіковані – повії чи наркомани (хоча й вони такі ж люди, як інші). Знають…Але це вже не має ніякого значення…
«Спідозний!» - пострілом в спину…Ось це дійсно страшно…А смерть… Смерть – не подія. Смерть – це процес, часто тривалий і доволі потворний… То, може, варто пришвидшити його? Багато з нас так і робить, але чи вихід це? Зараз розумію, що ні.
Дорога ВІЛ/ Сніду дуже вимоглива до всіх, хто стає на неї. Для когось – це дорога в небуття, а когось вона змушує переглянути і переоцінити все своє життя.
Я не хочу принести ще більше болю своїм рідним і близьким. Я ще постою тут, на межі між двома світами…І якщо хоч одній людині я зможу допомогти і підтримати її, значить, я живу недаремно.
Я радітиму кожному відпущеному дню, радітиму промінчику сонця і шелесту дощу, сніговим заметілям і літній спеці…Радітиму, бо це і є життя!