Важкість думок, розбиваючи вікна,
Стиха виходить в занедбаний світ.
Трохи посиджу на ґанку – і зникну,
Разом з рікою ховаючись в лід.
Вітер вночі, обіймаючи смуток,
Сон розбивав на мізерні друзки.
Рани на серці зібравши до купи,
Трунком впивався, міцним та гірким.
Хто тебе стратив, пухке та гаряче
Сонце ілюзій, тонких, як межа?
Сірі вокзали, слова без означень.
Сум, що застигнув на вістрі ножа…
Світ паперовий, легкий і безкшталтний
У недоречності доль та життів.
Знов споглядаю, як падають краплі,
В мій запітнілий старий об’єктив.
Переплетуся з минулим і звикну,
Вже не залишу в майбутньому слід.
Лиш подивлюсь в твої очі – і зникну,
Разом з думками ховаючись в лід.
(18.09.10)