І
В порожньому переході на минулорічній газеті сиділа дівчина. Непримітна і нещасна. Таких ніколи ніхто не помічає. Але ця була особливою. В руках вона тримала маленький, майже списаний олівець і кілька листів пожовклого паперу. Її довге темне волосся спадало на самі очі, які вона вже давно намагалася ховати від усього навколишнього світу. Колись вони були усміхненими і щасливими, зараз там тільки страх і безпорадність. Скляні блакитні очі, які колись були тепло-зеленими, тепер ховались під довгими пасмами каштанового волосся.
Таких, як вона, називають бомжами і знедоленими людьми. Їй було все одно. Таких, як вона, постійно проганяють. Їй було все одно. Таким, як вона, кричать вслід весь набір ненормативної лексики. Їй було все одно.
Вона жила від ранку до ранку. Від ночі до ночі. Все її багатство – ось цей олівець і пожовклий папір. Вдень вона тинялася вулицями міста в пошуках мотивів для своїх малюнків, а вночі сиділа в підземному переході на старій газеті.
Цю газету дівчина носила з собою вже більше року. Там, на третій сторінці, в лівому кутку маленькими літерами було надруковано повідомлення про аварію. Хлопець, який був за кермом загинув. Вона не знала його. Ніколи не зустрічала на вулицях , хоча в цьому великому місті вона знала майже всіх. Тільки її не помічав ніхто. Фотографія хлопця була занадто мала, щоб роздивитись риси його обличчя, але дівчина одразу відчула якусь приязнь до нього. Вона щодня перечитувала цю статтю і розглядала фото.
ІІ
Сьогодні вона вирішила змінити свої плани і погуляти нічними вулицями. Колись вона обожнювала ніч. Могла годинами бродити і насолоджуватися тишею, а зрідка – звуками проїжджаючих автомобілів. Тепер вона ненавидить ночі і боїться автомобілів. Їй було самотньо на порожніх вулицях у порожньому місті. Вона знала всіх. Її не знав ніхто.
Рівно о 22.00 вона піднялася, акуратно склала вчетверо газету, на якій сиділа, поклала її у велику полотняну торбу і повільно почала підійматися сходами. Вона відразу відчула свіжий подих вітру і нічну прохолоду. Вже осінь. В своєму минулому житті кожної осені вона їздила до Львова і проводила там незабутні вихідні. Вже 3 роки вона нікуди не виїжджала…
Осінь нагадувала їй смерть. Вона теж померла восени. Рівно 3 роки тому. Загинула. Зникла. Про її смерть ніхто не писав, як про того хлопця. Хоча їй було все одно. Вона хотіла тільки тиші і спокою. В цьому шумному мегаполісі їй була потрібна тільки нещасна доза спокою і трохи часу, щоб усе переосмислити.
За 3 роки вона значно зміцніла в духовному плані. Її внутрішній світ став стійким і постійним. Вона точно знала чого хоче. Наприклад, зараз вона хотіла випити філіжанку гарячої кави з корицею в своїй улюбленій кав’ярні, але вона вже давно поклялась собі туди не ходити. Та й грошей на таку розкіш вона не мала.
ІІІ
Дівчина незчулася, як опинилася в людному центральному парку. Навіщо? Як її сюди занесло? Бродити зараз алеями і шукати спогадів у кожному дереві і травинці? Відчувати як тебе повільно з’їдає черв’ячок самотності і серце розривається від приступу несподіваних картинок в голові? А навколо люди. Щасливі. Усміхнені. Дівчина хотіла тиші і спокою, але не самотності… Їй вже давно набридло бути самотньою в цьому сліпому глухонімому світі, де кожен живе тільки своїми проблемами. Порожнеча. Ззовні. Всередині. Всюди. Їй хотілось би дійсно померти 3 роки тому, але вона не змогла. Вона повинна чекати. Колись всі її мрії обов’язково здійсняться.
Раптом їй захотілось малювати. Вона оглянулася навколо: всі лавки були зайняті. На одній сидів самотній хлопець. Вона підійшла.
- Можна біля вас присісти. Я тихенько, скраєчку… - тихим, майже нечутним голосом прощепотіла.
Хлопець різко відірвав погляд від екрану мобільного телефону і презирливо кинув:
- Вали отсюда, бомжиха. Таким, как ты, не место среди нормальних людей.
В тисячний раз вона закриває волоссям очі, щоб не було видно сліз в її блакитних очах. Вона впізнала цього хлопця. Колись на цьому ж місті вони сиділи разом, їли солодку вату і розмовляли про все на світі. Тоді його презирливо-глузливі манери здавалися їй веселими і звичними. Та й скільки у неї було таких, як він. На пальцях не порахуєш. Вона майже щодня зустрічає їх у місті, але вони її не впізнають. Їй хотілося кричати і вити. Дарма. Її все одно ніхто не почує. Її вже давно ніхто не чує.
Хто вона? Що має? Ні імені, ні прізвища, ні будь-яких прав. Холод? Самотність? Три роки тиші? А кому вони потрібні? А для кого їй взагалі жити? Вона згадує, що в сумці лежить газета. Дістає, відкриває третю сторінку, вглядається в фото і заспокоюється. Ці очі завжди її заспокоювали.
IV
Дівчина вирішила прогулятися біля озера. В нічну пору там майже нікого немає і вона могла спокійно малювати. А ще там можна було побачити неймовірно гарний схід сонця. Вона пам’ятає. Хоч зустрічала його востаннє ще 3 роки тому. Треба повернутись туди. Вона це відчуває.
… Ніч була неймовірна. Прохолодна. Осіння. З жовтим листям і легеньким вітром. А вона малювала, малювала, малювала… Коли списався олівець, вона почала судорожно порпатися в сумці у пошуках ще одного. Але безрезультатно. Раптом в траві під деревом, біля якого вона сиділа, дівчина помітила щось блискуче. Звичайний блиск для губ. Її блиск. Вона почала згадувати як рівно 3 роки тому сиділа на цьому ж місці і фарбувала губи яскравим червоним блиском. А друзі сміялись і казали, що їй не личить червоний колір. Це було так давно. Дежавю? Дівчина, яка 3 роки бачила своє відображення тільки в вітринах магазинів, не мала дзеркала, гребінця і косметики, раптом зовсім несподівано для себе самої почала малювати губи червоним блиском. Точно по контуру. Вона добре пам’ятала контури своїх губ. Вона повільно, старанно фарбувала їх, потім на секунду зупинилась і різким рухом стерла всю цю красу. Розмастила по всьому обличчі...
V
Вітер стих. Ранок почав вимальовувати свої контури на сході сонця. Було вже досить холодно, але дівчина не звертала на це уваги. Вона звикла до холодних поглядів і до холодного повітря. Вона добре пам’ятала, що сьогодні розпочався четвертий рік її нового життя. Дівчина давно знала, що вона – вже навіть не вона, тобто не та «вона», що була раніше. Хотілось плакати. Але вона точно знала, що не заплаче. Їй набридло. Вона сильна і спокійна. Сил немає. Болю немає. Серця немає. Душа… Вже не її. Продавши душу дияволу, людина перероджується в диявола. Але якщо душу продає янгол – він має спокутувати свої провини, доки сам не зрозуміє, що його можна простити. А янголи ніколи себе не прощають.
VI
Вона не янгол і навіть не демон. Вона ніколи не була ідеалом, але її серця постійно добивалися найкращі. Вона померла рівно 3 роки тому.
16.09.2010