Втомлена осінь
Витягни серце з запаху халата.
Витягни! Чуєш?!
Там тісно і страшно!
Стіни, що з’єднують ниткові грати,
Вщент... щоб не знало товстого халата.
І не ховай у собі особистість!
Гордість людину бо втілює в бидло.
Впевненість свою - в любов, ласку, ніжність...
Не вороги ми з тобою, мій милий!
Досить не слухати слів моїх Різних.
Любишь, оціненим бути, тож, милий,
Вмій оцінити в собі «недозріле»,
Що в ємоційних я реченнях виллю.
Знаєш, як зсохлася я?
Як втомилась?
Ти ж не протягнеш руки, не підіймеш.
Адже не взмозі ніяк зрозуміти!
Що не потрібен мені відпочинок...
Серцю лиш ти... і до тебе всі мрії,
Біль і бажання, і втома, і сила.
Все... я цілком! Та, нажаль, відповідно
Все це є проявами... егоїзму?..
Слово «Кохання» у нашому світі
Лиш у моєму тепер Серці-місті.
Що не вбиває, то робить сильніше... нас...
Моє кохання Смертельно хворіє.
Хочу лише засинати спокійно,
Знаючи, що біля мене мій милий.
Справді, в думках – це не так вже й важливо.
Поруч, сумує, кохає, радіє...