Як душа одинока Мавки,
Я шукала щастя і долі.
Як душа безпорадна Мавки,
Я потрапила в пастку неволі.
Той вогонь, що палав так бажано,
Той, що люди кличуть любов’ю,
Він приніс мені біль і страждання,
Сповнив душу важкою журбою.
І для мене мов згасло сонце,
Вже не дивляться очі на зорі.
Намагаюсь у розпачі туги
Відшукати колишню я волю.
Придивляюсь у сутінки серця,
Що колись так нестримно кохала.
Чи знайду там полум’я правди,
Що в пітьмах за ним заблукала?
Але голос, що легше за вітер
Мені каже: “Облиш це, дитино!
Ми полинем у води прозорі,
Нас осяє ранкове проміння.
Залиши цю зраду і тугу,
Струси попіл і линь за весною.
Я тебе піднесу аж до неба,
Огорну твоє серце Собою.
А коли той біль тебе лише,
Зоре-пам’ять проститься з журбою,
Я тобі подарую квітку,
Що є справжнім цвітом любові.
Я тобі подарую серце,
Що вмістило ранкове проміння,
Шепіт трав і говір струмочка -
Я до нього так само лину.
Він огорне тебе так ніжно
Всіма квітами і пелюстками,
Він побачить тебе і спитає:
“Розкажи, якими стежками
Ти прийшла до мене, кохана?
Чом так сильно стомлені ноги?
І чому закривавлені крила
Від тієї важкої дороги?
Відпочинь, я для тебе, єдина,
Цеї ж миті розкрию вітрила”.
Заспокоюсь в його обіймах
І засну тихим сном, мов дитина.
Мій неспокій і сум полине
В ту глибоку страшну долину забуття...
Июнь 2006