Весни тієї вулиці п’янкі
Приймали першосонця цінний дар.
Повз площі й парки, тихі і слизькі,
До Ратуші ішов собі казкар.
І знає хто, що в нього на душі,
Як він іде, із книжкою в руках.
В ній до Любові писані вірші, -
Такої, що й не чулося в казках.
А львівське небо, світле і низьке,
Чіплялося за півні і шпилі,
Ішов казкар і серце гомінке
Співало так, як перші солов’ї.
В своєму домі він лишив вікно
Розкритим, і пішов у сонний Львів.
Здіймалося фіранкове рядно,
А кущ фіалок спав, і, сплячий, цвів.
Ішов казкар до Ратуші стиха,
Щоб не збудити сонні ліхтарі.
Ще навіть персонажі у казках -
Всі спали – рівно в небі й на землі.
А він тихенько сходами ступав,
Щоб мишенят поснулих не збудить.
Нагору вийшов – сонце привітав.
І перед ним весь Львів постав за мить!
Цієї многоликої краси
Він не зміняв би ні на жоден скарб!
Такий він був, у крапельках роси,
Старенький і розчулений казкар.
Із Ратуші він свій розгледів дім,
Вікно розпахнуте у вранішню годину….
Вікно з фіранкою й фіалкою у нім,
І за вікном - кохану і дружину.
Він знав її, напевно, все життя.
Сплелися наміцно їх дві маленькі долі.
Він з Ратуші, крізь сонячне лиття,
Читав вірші до власної любові.
Її такої рідної краси
Він не зміняв би ні на жоден скарб.
Такий він був – у крапельках роси –
Старенький і закоханий казкар.
07-09.03.2007