Усесвіт задихавсь від мого болю.
Тонула я й тягла тебе на дно.
Чогось не вистачало. Сили? Волі?
І день був – вицвіле старе рядно.
А ти мене підштовхувала вгору –
До сонця, до повітря, до небес…
На дріб’язок розмінювала горе,
І Бог мій врешті решт в мені воскрес.
Ти підставляла плечі, серце й душу,
А я в проблемах знала лиш себе…
Ще трішки і засвітить липень груші.
Я, мамо, не таке уже й цабе.
Була я, мамо, мов мала дитина,
Сліпе і нерозумне кошеня.
Пробач, що підрізала твої крила,
Я, подумки «пробач!» прошу щодня.