(я інколи пишу вірші...)
Я іноді пишу вірші…
Я іноді у них згораю…
А краще там, ніж у житті,
Бо там мене ніхто не знає.
Сама собі… собі сама…
Словесних формул накидала
І думаю, що то вірші,
Хоч в це я вірить перестала…
Якісь вони сухі, пусті
Були і зараз не змінились…
І жить не хочеться мені,
Коли у них себе вселяю…
Чому не створюю краси,
Чому будую несвідоме,
Чому не маю більше сил
На внутрішню перебудову
Чому працює мозок мій,
Неначе там живе пухлина…
А я не маю більше сил…
Бо я лише проста людина…
Що толку у словесній грі,
Коли її ніхто не слуха…
Ти ж знаєш, ми тоді мовчим,
Коли усі заткнули вуха…
Ніхто не хоче прочитать
Не те що слова – навіть букви…
Поезія – що ти тепер???
Самі беззначеннєві звуки…
І залишається мені
Собі читати свої вірші…
Мовчати… плакати… сумні!
А ти які тепера пишеш???
На що ти тратиш свій талант?
Чи, може, він вже догорає?
Так само десь у тишині
Собі свої вірші читаєш???
Стоїш. Вікно суїцидальне…
Мовчиш і думаєш востаннє.
Поете, де твої вірші?
Хто далі нам розкаже правду???
Я інколи пишу вірші…
Хай і невмілі, й невідомі,
Але вони наснагу жить
Дають мені, коли не можу!
Вони як рятівний жилет,
Що грудям дихать дозволяє…
Якби я не писала їх,
То як жила би… я не знаю…
03.11.2010