Моя сорочка біла, ніби сніг,
З маніжкою народженою в п’яльцях.
На ній нитки голубуватих мрій,
Червоні – кров із материнських пальців.
А поміж них є чорних два рядки,
Серед журби і радості межа.
Я пам’ятаю мамині роки: -
У вишиванці душа її жива…
Тонке сорочки, ніжне полотно,
Гаптоване і золотом, і сріблом.
Води багато з тих років пройшло,
Та вишиванка душу мою гріє!
У ній лише в святковий день ходжу,
Згадаю рідну матір і свій рід.
Я мамину сорочку бережу,
На все життя вона – мій оберіг!
Над ним не владні навіть і літа,
Оберігає дарунок мою долю.
Хай плине час, коротшає життя,
Та матір не забуду я ніколи!