Заплутався вітер у косах вербових
Таких шовковистих, зелених, густих
Забув куди біг і дав спокій дібровам
Тихенько присів, гладив листя, притих
І так йому добре там стало і мило,
Що він і незчувся коли задрімав
Вже ніченька сонце від всіх заступила
А вітер все спав, а в сні сумно зітхав
І снились йому неозорі простори
Де він розважався, як був молодим
І мила берізка на скелі над морем
Яку він так вірно і щиро любив
Та хвилі високі дали собі волю
І впала у море берізка струнка
А він… Він і досі не знає спокою
Хіба, що ось зараз – де верба така