На моїй руці спить ангел.
В дощову погоду я бачу його крізь оту сіру стіну та опадаюче листя, і вони – в гармонії. Він осінь. Ангел осені, з поглядом, пахнучим останнім подихом тепла, останнім подихом життя, і взагалі, всім тим, що останнє – прощаючись…прощаючи…
Тою самою осінню врятувавши мене від радості самоти, від важкості моєї зради, від усього, що прийшло потім…
Знову знайшовши мене там, в тому колі, з якого я з болем вирвалася, шкодуючи…ненадовго.
Подих лоскоче мене, і стримуючи сміх, закохуючись знову в те волосся, яке закрило лице ангела…
Згадаю, як довго ми чекалися, все одно знаючи, шкодую, забуваючи деякі дрібнички, які згадалися – восени (як листя, яке паде, ніби кружляючи. і не просто відмирає, а – уявляючи себе могилою світло-карого аскетичного вогню).
Коли ми торкаємося один одного очима – не пристрасно…
Вона залишається теплою – підкорена ангелом – осінь – тільки така…
Наступаючи саме після після літа, вона цим і вабить, закохуючи в себе русяве світло, яке створює промінь – з ангела.
Спи…Дихай, даючи закохуватись, спокійно спи, бачачи перед заплющеними очима заплющене для когось літо, чиє сонце заважає тобі спати, то відвернись…– тепер для мене не є закритим лице ангела.
В калюжах відбиваючись світлом нічних вогнів, закохуючись в тебе білим кольором, вона бігла, і вогні білою стрічкою наздоганяли збоку – щоб бачити підкорену ангелом.
Хто твоя повелителька – мабуть свята?..
Ти бачиш уві сні святу?
Чи ви не повинні бачитися, вам заважатиме вітер, який відкриє місяць – і вона – Селена – забере твою аскетичність.
А свята зупиниться разом зі стрічкою вогнів і впаде на коліна, цілуватиме твою одежу – і ти її знову простиш.
Впади біля неї, і ви вдвох – дивіться на ніч, формуйте в ній образи один одного, обриси світла – бо ти будеш його ангелом.
Плачучи і не боячись цього, цілуючи сірість і слабість, тихо сумуючи за минулим наївно-жорстоким собою – ти всім своїм єством і зворотами старословянської мови – хочеш осінь.
Легкий вітерець слідкує за пальцями святої, яка губить ангела, все одно знаючи,.. (не загубившись в ній, а навпаки, він перетворює себе на її крила).
Звуки, відображаючись в поглядах, стримують клятву, прощаючи знову – прощаючись вперше.
Ніколи не чекаючи холоду, пестячи зиму її кольором, знову впевнившись у вічному чеканні, впившись у його вуста – поглядом, каючись…
Вони – ангел.