...покличеш тихо: "Галатеє-Ганно…"
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
крізь простір, через горло, там, де та є
піввигадка-півжінка-півтворіння,
витке безсоння і міцне коріння,
холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
плющем обвийся…
Ганно-Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
що час – мудріший,
що життя – сторінка.
…Вона - не камінь. Та іще не жінка.
Вона - твоя. Навіки. Прісно й досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
прикрий ці зимні, аж грудневі, груди
руками, і губами, і нікуди
не відпускай…
І шовком, як травою,
зігрій її, сотворену тобою,
повір у неї…
Оживи!
Закутай
в кармінні шати, у солодкі пута…
…І на світанку в ніжності потоне
солодким схлипом: «Мій Пігмаліоне…»
24.09.2008.