Яичко пасхальное. Рассказ
Ольга Мальцева-Арзиани
1. ВЕРБНОЕ ВОСКРЕСЕНЬЕ
МОСКВА.1971г.
Как прекрасна Юность! Я работаю переводчиком в гостинице, жизнь просто удивительна, закончилась зима, в воздухе появился запах радости, состояние невесомости и постоянного желания полета .Усидеть на одном месте просто невозможно, хочется дышать весной, поймать ее ростки своими нежными руками, осчастливить прохожих своей улыбкой, подарить плачущему малышу солнечный зайчик, перепрыгнуть через ручеек, да и мало ли что хочется вытворить в это воскресное утро…
Прошла первая зима в тоске по безвременно ушедшему отцу, и мы с мамой начинаем жить заново. Брат успел его застать живым, прилетел из Камбоджи, где начались военные действия. Разбомбили Университет в Пном-Пене, где он преподавал, шли уличные бои, погиб его друг серб, а нашего Олега вызволил из этого ада умирающий отец. МИД принял во внимание заключение врачей, дал разрешение на досрочное возвращение в Москву. Это было прошлым летом, брат более сдержан, а мы с мамой то плачем, то успокаиваемся, вспоминаем отца уже без надрыва и оживаем потихоньку. Ходим на кладбище, ходим в храм, боль отступает, душа чувствует постоянное присутствие отца, он продолжает о нас заботиться.
Вербное Воскресенье, мама собирается на службу, а я бегу на дежурство, целые сутки пролетят незаметно, работа нравится, каждый день дарит новые встречи и открытия, люди приезжают со всех концов земли, у каждого своя история, своя судьба. Туристы жили в этой гостинице редко, большинство либо учились в Москве, либо работали, приезжали на месяц, а то и на год. Некоторые поступали на лечение в больницы, а сопровождающие останавливались у нас. В тот день мы ждали большую группу строителей из Югославии, рейс задержался, они приехали из Шереметьево под вечер.
Суета, шум, улыбки, народ южный, веселый, горячий. Одеты легко, у них уже весна в разгаре, наше холодное послезимье им непривычно, Славяне, братья. К английскому прибегать не пришлось, я заговорила по-болгарски, македонский язык с болгарским очень похожи, меня незамедлительно начали называть сестренкой, угощать домашними сладостями, кто-то цветы протянул, кто-то запросил чай, дежурные на этажах самовары для них уже согревают, замерзли братья наши, помчались наверх отогреваться.
Регистрирую иностранные паспорта, проверяю визы, про Вербное Воскресенье и не вспоминаю. Днем мамочка звонила, рассказала, как на службе хорошо было, светло, как к папе на могилку сходила, и все. Работы много, мысли заняты делом.
Закрыла сейф, выхожу в холл… и резко останавливаюсь, увидев, что дверцы лифта раскрылись, и оттуда не выходит, а выползает на какой-то хитроумной тележечке абсолютно искореженный человек. Хочу и не могу отвести от него взор. Мы ведь не привыкли к инвалидам, к страданиям, эти люди где-то скрыты от наших глаз, и как этому человеку удалось попасть в одну из центральных гостиниц столицы, просто уму непостижимо.
За широкими окнами отеля – промозглый моросящий дождь, туман, нелетная погода, как хорошо, что рейс из Югославии приняли, не надо нам всю ночь ждать измученных ребят, уже устроились они на ночлег, ждет их назавтра нелегкая работа – строить гостиницу «Белград» в Москве как раз напротив высотного здания МИДа.
Один из этих парней спустился в холл бегом по лестнице, в руках у него была охапка каких-то веточек, светло-зеленых, нереально живых и трогательных, немного похожих на ветви плакучей ивы, но с мелкими льющимися листочками. Этот весенний юноша оказался на площадке перед лифтом одновременно с инвалидом, но не опешил, не удивился, не остолбенел вроде меня, а улыбнулся, наклонился и совершенно естественно протянул руку к руке этого человека и пожал ее! Господи, вот так взял и пожал! Хотя там вместо рук и ног были изуродованные конечности, а голова страдальца была неестественно откинута назад!
Он засветился весь и сразу, оказалось, что этот человек умеет улыбаться, что у него искрящиеся умные глаза. Парнишка из далекой Югославии, в непривычных для нас в те времена потертых джинсах, с копной темных волос, перевязанных ленточкой, верх безумия в социалистическом обществе, вдруг дал нам урок МИЛОСЕРДИЯ и ДОБРА.
Я, за минуту до этого стоявшая безмолвно и проглотившая аршин, растаяла, обрела человеческие черты лица, сделала такой трудный первый шаг к Всепоглощающей Любви к БЛИЖНЕМУ.
Иван, так представился югослав, начал быстро мне объяснять, что это верба, что удалось ему ее довезти из дома в холодную Москву, ведь сегодня-вход Господень в Иерусалим, Вербное Воскресенье, все радуются, и его мама передала эти веточки в Москву, а он ей пообещал их раздать, и что Господь послал ему на пути этого человека, чтобы ветки вербы попали в достойные руки. Я не успевала переводить, захлебывалась от того восторга, который испытывал этот жизнерадостный юноша, а Володя, глядя на нас поочередно снизу вверх, наш Володечка, улыбался и раскрепощался, ведь он оказался среди своих.
Когда я вижу веточки нашей русской вербы, совсем другие, еще не проснувшиеся, но с замечательно пушистыми шариками, я вспоминаю Володю, мраморный пол, усыпанный зелеными листочками, и ощущение любви и добра переполняет душу.
2. МАЛЕНЬКИЙ СТРАДАЛЕЦ.
ЖИЗНЬ В ОЖИДАНИИ ЧУДА.
Приюты, больницы, детские дома…Не сразу Володя понял, что он не такой, как другие. Даже среди детей-инвалидов мальчик не мог найти свое место под Солнцем, не мог с ними общаться, т.к. был навсегда прикован к постели. Навечно, как это страшно осознавать! Но даже не это самое главное. В больницах к другим детям приходили мамы, реже – отцы. Некоторым повезло безмерно, у них были братья и сестры, которые рассказывали о своих удивительных приключениях, поездках, об уличных играх и выступлениях, за окном люди жили, а здесь, в казенных стенах, на Володю обрушилось страшное и горькое в своей безысходности одиночество, совсем не похожее на жизнь.
Кто мог объяснить этому малышу с изувеченным телом и израненной душой, почему он один, почему, испугавшись его вида, написала в роддоме отказ от него его мама??? Безмолвие было ему ответом. Мальчик уже понимал, что врачи не смогут ему помочь, что даже инвалидное кресло его не спасет, он мог существовать лишь полулежа, никому не нужный, изуродованный, измученный, тихо плачущий по ночам. Он слишком рано узнал, что его предали. Ведь где-то жила, напрочь вычеркнув его из памяти, его мать. Мама, мамочка, родная, любимая, единственная! Если бы знала она, какое у него доброе сердце, как он тоскует, как никому не завидует, всем желает добра. Ради встречи с ней он сумеет все преодолеть, он ей докажет, что любит ее преданно и нежно, только бы найти ее, только бы разыскать! Он пытался мысленно оправдать это предательство, придумывал тысячи разных историй о том, что мама его просто потеряла, или болела, попала в больницу, а его забрали в детдом, и теперь она, также как и он, страдает в разлуке.
Безрадостные дни сменяли друг друга, его очень редко выносили на улицу, разве только когда перевозили из детдома в больницу или обратно. Не поверите, но поездка в больницу была счастьем. Там были люди с воли.
А он продолжал оставаться птичкой в клетке. Пташкой с перебитыми крыльями. Однажды ему рассказали, что в старину на Благовещенье выпускали певчих птиц, и они с радостным щебетом летели навстречу весне и свободе. Он тогда еще сравнил себя мысленно с маленькой пичугой, мечтающей покинуть свою темницу. Вообще он рос удивительно способным человеком с острым умом, к нему приходили педагоги для индивидуальных занятий и поражались, как быстро он все схватывает, как много успевает. Ему нравилось учиться. Он начал мечтать о том, что сам сконструирует коляску для передвижения и тогда обретет долгожданную свободу.
И свершилось чудо. В детдоме появился преподаватель физики, который безоговорочно поверил в Володины способности, поверил в силу воли прикованного к постели подростка. Они стали заниматься вначале по программе техникума, затем – института.
Жена учителя заочно привязалась к несчастному мальчику, посылала ему гостинцы, записки, открытки. Володя оттаял, перестал плакать по ночам, обрел подобие семьи. Ведь о нем помнили, заботились, мечтали дать ему образование, расширить круг общения. Он уже не был одиноким странником, ему всегда хотелось жить среди людей, и первые шаги в мир были им сделаны.
Вспомнился яркий солнечный день, Володя лежит в больнице, готовится к очередной операции. Нянечка убралась в палате и вдруг перекрестила его. Он уже слышал о Боге и знал, что Бога нет. Об этом даже в учебнике по физике написано. Но ему не было неприятно то, что женщина его перекрестила. Напротив, нежданное тепло заполнило душу, и он неожиданно для себя тихо произнес: «Спасибо».
3. ЯИЧКО ПАСХАЛЬНОЕ.
ГОСПОДЬ НАС НЕ ОСТАВИТ!
Первая осознанная Пасха пришла к Володе в тот самый день, когда чужая женщина его перекрестила. Вначале в палату влетели ребята из кружка, которым руководил его учитель. Взахлеб начали рассказывать о том, что к Володе приедет комиссия из Москвы, т.к. его работа завоевала первое место. Затем они начали обсуждать проект конструкции коляски для Володи. Спазм не позволял ему говорить, слезы навернулись на глаза. Не было у него ни родителей, ни сестер и братьев, но с приходом учителя физики жизнь мальчика перевернулась, и вот он теперь обрел и друзей.
Уже убежали мальчишки по своим делам, приближалось время обеда. И тут вошел учитель, но не один, а с женщиной. Она была такой нарядной и красивой, что Володя не посмел подумать, что это пришла жена учителя. Но она заговорила так нежно, ласково, что он сразу понял, что именно Эта женщина посылала ему всякие вкусности, писала письма, думала о нем, а теперь явилась сама. С ней было просто и спокойно, и он подумал тогда, что такой должна быть мама. Она наклонилась к мальчик и поцеловала его. А ведь никто и никогда до этого его не целовал! Он видел порой, как нянечки в порыве нежности целовали иногда малышей в детдоме, но ему такая ласка никогда не доставалась, а как мечталось о том, что и его кто-нибудь приласкает! Она, такая нежная и светлая, все понимала, ощущала и его боль, и его радость. Звонко рассмеялась и сказала: «А мы тебе яичко пасхальное принесли!» И протянула коричнево-красное яичко. Она не знала, что руки действуют плохо и не сможет он взять яичко. Муж не предупредил, что на столик надо все класть. Но Володя сумел захватить яйцо, и оно вместилось в искалеченную ладонь, согревая ее неземным теплом.
Жена учителя оказалась верующей, стала понемногу рассказывать Володе о Боге, о Царице Небесной. Научила обращаться к Ним за помощью.
Счастье было недолгим, талантливого учителя перевели в другой город, но
Володя уже уверовал в свои силы. Некоторое время они переписывались, потом связь прервалась, потеряли друг друга, но он знал, что эта женщина молится о нем, как мать, чувствовал, что с этими людьми он связан навеки.
Яичко, первое пасхальное яичко, было весточкой о том, что Господь его не оставил, помнит о нем, заботится и посылает утешение.
Теперь, где бы Володя ни находился в Светлое Воскресенье, он знал, что найдется добрая душа и подарит ему пасхальное яичко. И впрямь, с того дня не было ни одной Пасхи, чтобы чья-то заботливая рука не протянула ему яркое веселое яичко, не сказала самых главных слов на Земле: «ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!»
Владимир сам поведал эту историю в ту далекую весну мне и юноше из Македонии, Ивану. Мы, не сговариваясь, пришли в тот день к молодому ученому Владимиру Поликарпову в номер, чтобы принести в дар мои , вручную разрисованные пасхальные яйца, и яйца с удивительными фабричными наклейками, привезенные Иваном в Москву.
Но ни одно из наших замечательно красивых яиц не было столь долгожданным, как то, первое ЯИЧКО ПАСХАЛЬНОЕ.
*
Переклад на українську мову
Петра Голубкова
1. ВЕРБНА НЕДІЛЯ (МОСКВА.1971г.)
Як прекрасна Юність! Я працюю перекладачем в готелі, життя просто дивовижне, закінчилася зима, в повітрі з'явився запах радості, стан невагомості і постійного бажання польоту.Всидіти на одному місці просто неможливо, хочеться дихати весною, зловити її паростки своїми ніжними руками, ощасливити перехожих своєю посмішкою, подарувати плакавшему малюкові сонячного зайчика, перестрибнути через струмок, та й хіба мало що хочеться витворити в цей недільний ранок...Пройшла перша зима в тузі по передчасно пішовшому батькові, і ми з мамою починаємо жити заново. Брат встиг його застати живим, прилетів з Камбоджі, де почалися військові дії. Розбомбили Університет в Пном-Пені, де він викладав, йшли вуличні бої, загинув його друг серб, а нашого Олега визволив з цього пекла вмираючий батько. МЗС взяв до уваги висновок лікарів, дав дозвіл на дострокове повернення в Москву. Це було минулого літа, брат більш стриманий, а ми з мамою то плачемо, то заспокоюємось, згадуємо батька вже без надриву і оживаємо потихеньку. Ходимо на кладовище, ходимо в храм, біль відступає, душа відчуває постійну присутність батька, він продовжує про нас піклуватися.
Вербна неділя, мама збирається на службу, а я біжу на чергування, ціла доба пролетить непомітно, робота подобається, кожен день дарує нові зустрічі і відкриття, люди приїжджають з усіх кінців землі, у кожного своя історія, своя доля. Туристи жили в цьому готелі рідко, більшість з них навчалися в Москві, або працювали, приїжджали на місяць, а то й на рік. Деякі надходили на лікування в лікарні, а супроводжуючі зупинялися у нас. У той день ми чекали велику групу будівельників з Югославії, рейс затримався, вони приїхали з Шереметьєво під вечір.Суєта, шум, посмішки, народ південний, веселий, гарячий. Одягнені легко, у них вже весна в розпалі, наше холодне«післязим’є» їм незвично, Слов'яни, брати. До англійської вдаватися не довелося, я заговорила болгарською, македонська мова з болгарською дуже схожі, мене негайно почали називати сестричкою, пригощати домашніми солодощами, хтось квіти простягнув, хтось запросив чаю, чергові на поверхах самовари для них вже зігрівають, замерзли брати наші, помчали наверх відігріватись.Реєструю іноземні паспорти, перевіряю візи, про Вербну неділю і не згадую. Днем матуся дзвонила, розповіла, як на службі добре було, світло, як посидітидо нього на могилку сходила, і все. Роботи багато, думки зайняті справою.Закрила сейф, виходжу в хол... і різко зупиняюся, побачивши, що дверцята ліфта розкрилися, і звідти не виходить, а виповзає на якомусь хитромудромувізку абсолютно спотворена людина. Хочу і не можу відвести від нього погляд. Адже ми не звикли до інвалідів, до страждань, ці люди десь приховані від наших очей, і як цій людині вдалося потрапити в один з центральних готелів столиці, просто розуму незбагненно.За широкими вікнами готелю - вогкий дрібний дощ, туман, нельотна погода, як добре, що рейс з Югославії зняли, не треба нам всю ніч чекати змучених хлопців, вже влаштувалися вони на нічліг, чекає їх завтра нелегка робота - будувати готель «Белград» у Москві якраз навпроти висотної будівлі МЗС.Один з цих хлопців спустився в хол бігом по сходах, в руках у нього був оберемок якихось гілочок, світло-зелених, нереально живих і зворушливих, трохи схожих на гілки плакучої верби, але з дрібними ллюжимися листочками. Цей весняний юнак опинився на майданчику перед ліфтом одночасно з інвалідом, але не здивувався, не остовпів на зразок мене, а посміхнувся, нахилився і цілком природно простягнув руку до руки цієї людини і потиснув її! Господи, ось так взяв і потис! Хоча там замість рук і ніг були понівечені кінцівки, а голова страждальця була неприродно відкинута назад!Він засвітився весь і відразу, виявилося, що ця людина вміє посміхатися, що у нього іскристі розумні очі. Хлопчина з далекої Югославії, в незвичних для нас в ті часи потертих джинсах, з копицею темного волосся, перев'язаного стрічкою, верх безумства в соціалістичному суспільстві, раптом дав нам урок МИЛОСЕРДЯ і ДОБРА.Я, що за хвилину до цього стояла мовчки, ніби проковтнувши аршин, розтанула, знайшла людські риси обличчя, зробила такий важкий перший крок до Всепоглинаючої Любові до БЛИЖНЬОГО.Іван, як представився югослав, почав швидко мені пояснювати, що це верба, що вдалося йому її довезти з дому в холодну Москву, адже сьогодні-вхід Господній в Єрусалим, Вербна неділя, всі радіють, і його мама передала ці гілочки в Москву, а він їй пообіцяв їх роздати, і що Господь послав йому на шляху цю людин, щоб гілки верби потрапили в гідні руки. Я не встигала перекладати, захлиналася від того захоплення, яке відчував цей життєрадісний юнак, а Володя, дивлячись на нас по черзі знизу вгору, наш Володечка, посміхатися…
*
2. МАЛЕНЬКИЙ СТРАЖДАЛЕЦЬ (ЖИТТЯ В ОЧІКУВАННІ ДИВА)
Притулки, лікарні, дитячі будинки... Не відразу Володя зрозумів, що він не такий, як інші. Навіть серед дітей-інвалідів хлопчик не міг знайти своє місце під Сонцем, не міг з ними спілкуватися, тому що був назавжди прикутий до ліжка. Навічно, як це страшно усвідомлювати! Але навіть не це найголовніше. У лікарнях до інших дітей приходили мами, рідше - батьки. Деяким пощастило безмірно, у них були брати і сестри, які розповідали про свої дивовижні пригоди, поїздки, про вуличні ігри і виступи, за вікном люди жили, а тут, в казенних стінах, на Володю обрушилася страшна і гірка в своїй безвиході самотність, зовсім не схожа на життя. Хто міг пояснити цьому малюкові з понівеченим тілом і пораненою душею, чому він один, чому, злякавшись його виду, написала в пологовому будинку відмову від нього його мама??? Тиша була йому відповіддю. Хлопчик вже розумів, що лікарі не зможуть йому допомогти, що навіть інвалідне крісло його не врятує, він міг існувати лише напівлежачи, нікому не потрібний, понівечений, змучений, тихо плачучий ночами. Він занадто рано дізнався, що його зрадили. Адже десь жила, геть викресливши його з пам'яті, його мати. Мама, матуся, рідна, кохана, єдина! Якби знала вона, яке у нього добре серце, як він сумує, як нікому не заздрить, всім бажає добра. Заради зустрічі з нею він зуміє все подолати, він їй доведе, що любить її віддано і ніжно, тільки б знайти її, тільки б розшукати! Він намагався подумки виправдати цю зраду, придумував тисячі різних історій про те, що мама його просто втратила, або хворіла, потрапила в лікарню, а його забрали в дитбудинок, і тепер вона, також як і він, страждає в розлуці. Безрадісні дні змінювали один одного, його дуже рідко виносили на вулицю, хіба тільки коли перевозили з дитбудинку в лікарню або назад. Не повірите, але поїздка в лікарню була щастям. Там були люди з волі. А він продовжував залишатися пташкою в клітці. Пташкою з перебитими крилами. Одного разу йому розповіли, що за старих часів на Благовіщення випускали співочих птахів, і вони з радісним щебетом летіли назустріч весні і свободі. Він тоді ще порівняв себе подумки з маленькою пташкою, яка мріє покинути свою темницю. Взагалі він ріс на диво здатною людиною з гострим розумом, до нього приходили педагоги для індивідуальних занять та дивувалися, як швидко він все схоплює, як багато встигає. Йому подобалося вчитися. Він почав мріяти про те, що сам сконструює коляску для пересування і тоді знайде довгождану свободу. І сталося диво. В дитбудинку з'явився викладач фізики, який беззастережно повірив у Володині здатності, повірив в силу волі прикутого до ліжка підлітка. Вони стали займатися спочатку за програмою технікуму, потім - інституту. Дружина вчителя заочно прив'язалася до нещасного хлопчика, посилала йому гостинці, записки, листівки. Володя відтанув, перестав плакати ночами, знайшов подобу сім'ї. Адже про нього пам'ятали, дбали, мріяли дати йому освіту, розширити коло спілкування. Він вже не був самотнім мандрівником, йому завжди хотілося жити серед людей, і перші кроки в світ були ним зроблені. Згадався яскравий сонячний день, Володя лежить в лікарні, готується до чергової операції. Нянечка прибрала в палаті і раптом перехрестила його. Він уже чув про Бога і знав, що Бога немає. Про це навіть в підручнику з фізики написано. Але йому не було неприємно те, що жінка його перехрестила. Навпаки, неждане тепло заповнило душу, і він несподівано для себе тихо вимовив: «Спасибі».
*
3. ЯЄЧКО ПАСХАЛЬНЕ (ГОСПОДЬ НАС НЕ ЗАЛИШИТЬ!)
Перша усвідомлена Пасха прийшла до Володі в той самий день, коли чужа жінка його перехрестила. Спочатку в палату влетіли хлопці з гуртка, яким керував його вчитель. Захлинаючись почали розповідати про те, що до Володі приїде комісія з Москви, тому що його робота завоювала перше місце. Потім вони почали обговорювати проект конструкції коляски для Володі. Спазм не дозволяв йому говорити, сльози навернулися на очі. Не було у нього ні батьків, ні сестер і братів, але з приходом вчителя фізики життя хлопчика перекинулося, і ось він тепер знайшов і друзів. Уже втекли хлопчаки у своїх справах, наближався час обіду. І тут увійшов учитель, але не один, а з жінкою. Вона була такою ошатною і красивою, що Володя не посмів подумати, що це прийшла дружина вчителя. Але вона заговорила так ніжно, ласкаво, що він відразу зрозумів, що саме Ця жінка посилала йому всяку смакоту, писала листи, думала про нього, а тепер з'явилася сама. З нею було просто і спокійно, і він подумав тоді, що такою має бути мама. Вона нахилилася до хлопчика і поцілувала його. Але ж ніхто і ніколи до цього його не цілував! Він бачив часом, як нянечки в пориві ніжності цілували іноді малюків в дитбудинку, але йому така ласка ніколи не діставалася, а як мріялося про те, що і його хто-небудь приголубить! Вона, така ніжна і світла, все розуміла, відчувала і його біль, і його радість. Дзвінко розсміялася і сказала: «А ми тобі яєчко принесли ПАСХАЛЬНЕ!»І простягнула коричнево-червоне яєчко. Вона не знала, що його руки діють погано і не зможе він взяти яєчко. Чоловік не попередив, що на столик треба все класти. Але Володя зумів захопити яйце, і воно вмістилося в скалічену долоню, зігріваючи її неземним теплом.
Дружина вчителя виявилася віруючою, стала потроху розповідати Володі про Бога, про Царицю Небесну. Навчила звертатися до Ним за допомогою.
Щастя було недовгим, талановитого вчителя перевели в інше місто, але Володя вже увірував в свої сили. Деякий час вони листувалися, потім зв'язок перервався, втратили один одного, але він знав, що ця жінка молиться про нього, як мати, відчував, що з цими людьми він пов'язаний навіки. Яєчко, перше пасхальне яєчко, було звісткою про те, що Господь його не залишив, пам'ятає про нього, піклується і посилає розраду. Тепер, де б Володя не знаходився в Світле Воскресіння, він знав, що знайдеться добра душа і подарує йому пасхальне яєчко. І справді, з того дня не було жодної Пасхи, щоб чиясь дбайлива рука не простягнула йому яскраве веселе яйце, не сказала найголовніших слів на Землі: «ХРИСТОС ВОСКРЕС!»
Володимир сам повідав цю історію в ту далеку весну мені і юнакові з Македонії, Івану. Ми, не змовляючись, прийшли в той день до молодого науковця Володимира Полікарпова в номер, щоб принести в дар мої, вручну розмальовані писанки, і яйця з дивовижними фабричними наклейками, привезені Іваном в Москву. Але жодне з наших чудово красивих яєць не було настільки довгоочікуваним, як те, перше яєчко ПАСХАЛЬНЕ.
* * *
-Православная газета "БЛАГОВЕСТ"