У Русові, в селі, жив Дідух Іван,
Господар вдалий, був немов титан...
Було два сини у нього,
Працьовиті... Таких не було ні у кого...
Підросли вони... Уже за двадцять їм...
Хотіли окремо жити, та жити їм ні з чим...
Сперечатись почали вони,
Ніхто не передбачав тут біди.
Два сини старших вирішили в "Гумерику" піти
Іван та Іваниха не хотіли туди йти.
Пройшли чи рік чи два
І думка виплила одна...
З синами суперечка точиться,
Та й дім залишати їм не хочеться...
В один прекрасний вечір прийшов народ сільський
Той день для Іванихи, скажем, був сумний...
Прощались з усіма, немов в могилу йшли...
В могилу ту, з якої не втекти...
Закінчився прийом... Усі були в сльозах,
Іван нетверезий і сльози на очах...
Іваниху під руку взяв, повів він до хреста...
"Дивись-но...Хрест це наш...Там наші імена..."
3 квітня 2009р.