Таке собі: ні осінь, ні зима...
Дійшов до краю мосту. Зупинився.
Чекає пожалів би хто. Дарма.
Задумався, у воду задивився.
Пив. Програвався в карти. Крав. Брехав.
У глитаїв напозичався грошей
(Не вийшло, щоб без того). Знав - пропав!
Отак в жнива і озерце волошок
Залізний ріже ніж, не омина.
Не там вони зросли, не там розквітли!
Але ж не синьооких в тім вина!
Вони такі, бач, безтурботньо-літньо-
Довірливі. Чи нерозумні? Він
Не надто переймався - жив грайливо,
Знаходячи з усіх боків-сторін
"Волошок" тих таку силенну силу!.
Аж раптом - отой самий гострий ніж!
(Коси, серпа чи Долі, то - байдуже.)
Тікав від нього полем босоніж,
І відчував: занадто близько. Дуже.
Припертим до межі тремтів стеблом.
Зо страху-ляку і через безсилля,
Бо зрозумів, що літо вже пройшло,
Цвіт облетів, схилилося бадилля.
Отямився. А часу вже нема.
Сумної заспівав. Перехрестився:
-Простіте, люди! Не нажив ума...
Та - з мосту у Дніпро. Та й утопився.