А все живе, все розцвітає,
Хтось вже літає, хтось ще кохає,
Хтось іншого того плекає,
А хтось на щастя своє ще чекає.
А вже весна, вже все цвіте,
Все таке наївне та просте,
А чиєсь обличчя ще бліде,
Бо все не так і все не те.
Зима проходить, вже тане сніг,
Переступає весна поріг,
А хтось ще й досі у її ніг,
Хтось за її щастя вниз поліг.
Йде по парку, дивиться під ноги.
Її серце ґвалтують тривоги,
Вона переступила вже всі пороги,
Та ще не пройшла всієї дороги.
Думки линуть лиш до нього,
Їй не треба більш нікого.
Не полюбить ніколи чужого,
Адже йде вона до єдиного свого.
Він її любить, ніжно цілує,
Він не може без неї, за нею сумує,
Без неї у нього серце бунтує,
А поцілунок її його лиш лікує.
Вони разом назавжди, «навсегда-навсегда»,
А час їх спливає, ніби вода,
Вона часто мовчить, ніби німа,
А він все говорить: «Я рядом всегда».
«У твоєму серці лише лід»,
А по тілу стікає мокрий піт,
А вона ще й досі його ‘’need’’,
Адже він пожиттю лише її гід.
Заради нього вона готова на все,
Без нього все німе, бліде, сумне,
Її життя стане нудне,
А все навкруги буде чуже.
Вона лише одного любить,
А він лише її голубить.
Вона їхнє «ми» губить,
І не знає, що далі вчудить.
Вона не знає чого від себе чекати,
Хоче вона лише його плекати,
А він вже не може до щастя чекати,
Та іншу нікого не хоче шукати.
Вона готова його відпустити,
Та боїться, що без нього не зможе жити,
Вона не хоче його губити, та не може нічого зробити,
І, що би не сталось, буде його вічно любити.
А все живе, все розцвітає,
Хтось ще не літає, хтось вже не кохає,
Хтось не того плекає,
А хтось на щастя вже не чекає.
А вже весна, вже все цвіте,
Все таке не потрібне та важке,
А чиєсь обличчя вже бліде,
Бо все не так і вже не те.
Березень 2010