Я хочу забути минуле,
втопити його у безодні зіниць...
Щоб те, що давно вже відгуло,
не йшло стоголосо до самих зірниць,
щоб все, що померло, не встало
блідою примарою в місячну ніч,
щоб те, що було - все пропало!
Щоб все, все пішло... все сконало... облиш.
Облиш мої думки, облиш всі жахи,
нечутно ступаючи, нишком, - піди!
Не чути, не бачити більше... Не мрій
спричинити рух чорно-вугільних вій!
Не хочу і згадки про тебе,
не хочу жалю у глибинах душі,
Здається, забути вже треба;
і справді, давно ти в архівах лишивсь.
Та хроніки не поростають
високими травами диких степів...
Вони по собі залишають
гладке павутиння рожевих рубців;
до них доторкнися - і буде пекти!
Чи можна болючіші рани знайти?
Лишається час, щоб зустріти того,
з ким серце нарешті б навік зажило.
* * *
Не ти на невидимі рани
призначений лити цілющий бальзам,
і клятву, як всі Гіппократи,
не зможеш принести Причинній очам.