Які примари стримують повіки
В розпеченому тілі під дощем,
Коли ти сам – свій родовий тотем,
Коли краплини, наче ті шуліки
Вихоплюють із небуття холодні лиця?
І пошепки ти твердиш, мов закляття,
Сором’язливі квіти темних снів.
Розв’язних, пристрастних, терпких, як гнів.
Й не втримавши сідих очей багаття,
Вмить розумієш: світ навколо – синя криця...
Ні! Стій! Не гасни! Гордість вимагає,
Щоб тит пропік стежинки для казок,
Для подиву, для марива і м’яти!
Ні! Стій! Не гасни! Що тебе чигає
Там, де дивацтво й щедрість - не зразок,
Де духота, де прийнято мовчати?!
Де туга, сердце, там тобі співати!
23.05.2000