Кожну ніч я лягаю в жахливо холодну постіль
і уже не дивуюсь, що більше не бачу снів.
Це безсоння і біль завітали до мене у гості.
Обіцяли залишитись тут до самої весни.
І я рада їм, віриш? То від відчаю, мабуть, рада.
У порожній кімнаті марно від сестри-самоти
тікати у ніч... Це по-своєму навіть зрада.
Я втрачаю свідомість. І до тями не хочу прийти.
Руки тремтять. Стурбований стукіт по клавішам
сколихує тишу, що снігом - на віях - лежить.
Все довкола із льоду. Ні свічкам, ні моїм віршам
нічого не вдіяти. Я боюсь тебе знати ЧУЖИМ...
Завжди слухай серце. Не сади його більше за грати.
І якщо вже набридло вдавати для всіх себе
стриманим -
забудь, що колись ти мене безнадійно втратив.
Обійми мене, милий.
Прошу -
як колись
обійми мене...
21 січня, 2о11