Мені матір моя говорила,
Як з малими лишилась в війну:
«На руках від батьків дітей сила,
Брат і тато пішли на війну»
Мати мамина з рік як померла -
Дифтерія у неї була,
Залишилася мама за старшу,
Доглядати малих ще дівчат.
В сорок першім було їй шістнадцять,
В сорок п’ятім вже стала «стара»,
Передчасно змарніла Маруся -
Це помітила менша сестра.
В сорок першім –
Найменшій – два роки,
Другій - п’ятий минувся уже,
Третя - в школу почати ходила,
А четверта - училася вже.
Моїй мамі шістнадцять минуло -
Молода і красива була,
Тільки молодість вся промайнула
У тяжких, непосильних ділах!
Малих сиріт потрібно підняти!
Батька вбили на страшній війні!
Постаріла моя мила мати
У лихі та криваві ті дні.
Щоб сім’ю прокормить -
Так робила!... Ніччю довго
Заснуть не могла!
Спину, плечі - від болю крутило,
Ноги нили і рана пекла.
Жили впроголодь - Їли лушпиння,
Кропиву, лободу і кору.
Влітку - легше було: ліс, садочок
Виручали у скрутну пору.
Не дивились, що ти захворіла,
«Працювати на фронт!» - всім указ,
Снопи тяжкі до кучі валила
Гірко плачучи: «Треба ще раз!»
Працювала на благо народу,
«За батьків!», »Перемогу!», «Своїм!»
За роботу медаль їй вручили -
Профіль Сталіна «Мы победим!»
Я пригадую - сльози й ті речі,
Що вона говорила мені:
«Ми лушпиння з картоплі садили
По прогрітій, весняній порі»
Люди тільки дивилися мовчки,
Бо ніхто з них не вірив тоді,
Що уродить з лушпиння картопля
І сиріток спасе від біди.
Було тяжко з дітьми!
В сорок п’ятім
Повернувся з війни старший брат,
Слава богу, що жив він зостався -
Підняли всіх на ноги дівчат!
Вже давно - маму й дядька забрала
В своє лоно - чорна земля,
Бережу я про них світлу пам'ять,
Бо їх подвиг - святиня моя!