Повіяв вітер з бору тишком-нишком,
Дуби шуміли, десь дощі лили...
Хрущі своє над вишнями гули,
Коли дівчина до криниці вийшла.
Ті очі карі — з розуму звели,
Мов та тополя, ще й рум’яне личко,
І брови чорні — шовку тонкі стрічки,
Ні спать, ні дихать — і душа болить.
А за туманом — та її не видно —
Тиночки, греблі, кладки, перелази...
Наворожи, зозуле, мій талан.
Хоч саду квітне тільки половина,
Я до дівчини — побіжу одразу,
І над всіма панами — буду пан.
1998