***

Ольга Лабага
Промінчик моєї душі
Освітлює ниву життєву,
І тихо лягають вірші
Осіннім листочком жовтневим.

Розтануло місто в імлі,
В люстерку Росі тануть зорі...
Чи є ще на рідній землі
Подібні десь ночі прозорі?

Чи є красивіші сади,
Ніж наші, що щедрі плодами?
Тут юності рідні сліди,
Не змиті крізь роки дощами.

Тут пахнуть медами стежки,
І стеляться трави шовкові.
Спливають хмарками роки
І тануть сузір’ям бузковим...

Спить місто чарівне моє
У ковдрі з осінніх туманів.
Ген місяць ріжком дістає
Зорю свою вірну, кохану.

Дарує їй погляд палкий
У синій небесній безодні.
Насправді, мабуть, чарівний
Цей вечір осінній сьогодні!

Бо струни торкає в душі,
І звуки лунають казкові!
Мов птахи, щебечуть вірші,
У сповненім серці любові!

А потім у простір нічний
Летять стрімголов табунами,
Щоб шлях свій пройти неземний,
Зронитись з очей десь сльозами.

Комусь сіять радість в душі,
А іншим вселяти надію...
Дар Божий, крилаті вірші,
Освітлюють шлях мій до мрії!

...Дістану перо золоте,
Одягну на край свого серця
І стану писати про те,
Як осінь у місто крадеться.

А серце ще хоче весну
Відчути, в піснях оспівати.
В цю ніч, знаю, я не засну,
Щоб літо своє не проспати.

Ольга Лабага