«Я бачив дивний сон. Немов передо мною безмірна та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я...»
(І. Франко)
«Я на гору круту крем'яную...»
(Л. Українка)
«Безумству храбрых поем мы песню...»
(О. Горький)
Десь далеко, за широкими степами, за глибокими морями та високими горами, жило дивне плем’я. Мешкало воно в долині, відгородженій від іншого світу гірським хребтом, найвищі вершини якого губилися в полоні кудлатих хмар.
У племені з покоління в покоління із вуст в вуста передавалися легенди про те, що там, аж ген - за горами, знаходиться інший, кращий світ, де панує мир і любов, кожному воздається за справами його і де не потрібно турбуватися про хліб насущний, а людина людині – друг, товариш і брат.
Тож кожен член цього дивного племені по досягненні семирічного віку (а за новими законами ради мудреців, то й з шести років) мав починати свій многотрудний шлях на одну із скель. У долині залишалися – або постійно, або тимчасово – лише вагітні жінки, маленькі діти, каліки і зовсім старі. Всі ж інші були заклопотані найважливішою справою в житті – карабканням вгору разом із тисячами своїх соплемінників. (Хоча, слід зазначити, за багато сот літ тільки одиниці змогли потрапити в невідому Країну Здійснених Бажань...)
Кожен сам обирав свою скелю (звичайно, не без допомоги добрих і мудрих батьків чи наставників). Щоправда, деяким малюкам доводилося дуже довго роз’яснювати всю важливість і необхідність Першої Зарубки, що може привести – звичайно ж, найобдарованіших, найрозумніших, найосвіченіших і найнаполегливіших - до Досягнення Найвищої Вершини.
Не могли збагнути дурненькі, навіщо їм залишати чудову долину, де жебонять кришталево чисті ручаї, петляючи поміж вікових дубів, де так тепло і привітно щоранку зустрічає їх сонечко, пестячи своїм промінням, і де можна бігати, стрибати досхочу, вдихаючи на повні груди первісно-прозоре повітря.
Одного разу настав час ще одній маленькій Людині обрати свій шлях. Та скільки не билися наставники, аби тонко натякнути дитині, що краще віддати перевагу пологому, комфортному схилу, де її зможуть підтримати інші пошуковувачі – колеги, товариші, родичі, - таку собі невисоку, затишну гірку, вперте маля вирішило обрати найкрутіший підйом. «Який сенс взагалі вирушати на підкорення гори – темної, холодної, непривітної, залишивши блаженні простори, де є все для щасливого і безпроблемного життя, - міркувала Людина, - якщо не прагнути пройти незвіданими дорогами, зустрітися з невідомим і пізнати незбагненне?».
...Сотні зарубок, криваві мозолі на руках, подряпини і синці – такими виявились здобутки першої половини життя Людини. Знесилена, вона з тугою дивилась здалеку на соплемінників, які в цей час ходили один до одного в гості, дружили, плели інтриги, воювали, одружувалися, народжували дітей, досягали своїх безпечних вершин, де й почивали на лаврах, стаючи наставниками молодшому поколінню.
Сумнів огорнув печаллю Людину. Може, неправильну дорогу вона обрала, слід було прислухатися до мудрих порад і не ускладнювати собі життя?
Не було в Людини сил продовжувати свій шлях, спустилася вона на землю – в долину, де не потрібно було ні про що турбуватися, а лише насолоджуватися існуванням, вдихати на повні груди п’янке повітря і лікувати зранені тіло і душу. Вдень вона тішилася майже забутими відчуттями, а вночі... вночі їй снилася Скеля і майбутні зарубки. А ще – омріяна вершина і несподіване відчуття польоту... Зібравшись на силі, Людина вирішила продовжувати свій нелегкий путь.
...Все вище збиралася Людина, з кожною новою зарубкою її тіло сильніше здригалося від болю, а спину судомило, корчило, ніби в неї вгризався невідомий і лютий звір. Коли до вершини залишалося зовсім мало – може, з десяток гарних зарубок, - Людина зрозуміла, що не може рухатися через біль у спині. Згорблена, зламана, вона заповзла у невеличку темну вогку печеру і від безкінечного розпачу й безсилля заплакала – вперше в житті. Сльози пропалювали її впалі щоки, здавалося – остання волога виходила з цього змарнілого і висохлого тіла. І тоді Людина згадала сон, який бачила в долині, і вирішила зробити крок - останній - назустріч невідомому і незбагненному.
З останніх сил вона звелася на ноги і підійшла до краю печери. Озирнувшись навкруги, Людина завмерла, зачудована незвіданою красою величних, синіх від ранкового сонця піків і безмежного, безмежного, безмежного неба. Як зірковий спалах, її обличчя осяяла посмішка віри, безкінечної і безумовної, у немарність і цінність життя – і Людина стрибнула назустріч Вершині. У ту ж мить вона відчула, як біль відпустив, горб зник, розчинився, а тіло стало неймовірно легким, підтримане могутніми і прекрасними КРИЛАМИ.