Та нарештi
забракло досвiду,
що невдовзi
усе мине!
Ти
розплющуєш очi вдосвiта,
щоб угледiти
скорш мене.
Кострубата, глуха та сива -
вiдступає поволi нiч.
Вдень позую Тобi
примхливо -
довше млiтимеш,
певна рiч.
Мовби й знаю -
колись насниться
(а прокинусь -
i жаль до слiз),
як жеврiє
Твоя зiниця,
зiгрiвайе мене навскрiзь.
Вiдсьогоднi
до того ранку -
кожен з вiчнiсть -
осяйнi днi.
Поспитаю Тебе, коханку, -
прокидатись тодi,
чи нi?