"весни б... весни..."
Тепер Київ схожий на туманний Альбіон… тепер, вчора і завтра, звичайно. І якби раптом всі заговорили англійською, можна було б подумати/пригадати Лондон. В такі дні особливо не хочеться піднімати своє тяжке тіло з ліжка. Відчувається воно стало схожим на густу рідину і може втекти під коврик від тебе.
В такі дні особливо не хочеться спокою, але окрім тебе всі мають себе. І всі довкола, можливо, також – рідина?! В такі дні твій шлунок наповнюється трьома-п’ятьма чашками кави/лате/капу чино/гарячого шоколаду і від кофеїну в тебе з’являється ідея героїзму, жертви…
А інколи тобі не треба нікуди поспішати…. І ти стелиш собі долі… розкидаєш руки, долоні і уявляєш себе літаком. Посміхаєшся. Соромишся свого тихого ідіотизму. Уявляєш собі Амстердам о шостій ранку… під пісню групи «Крематорій». (Хто це?) Помічаєш жовтими крапочками на мапі, що саме тобі вже снилось… І думки: Все змінюється. Все лаштується під світ. Я політкоректна? Хто я? Вже скоро 21… Маю майже 170… І смішні пальці на ногах.
Буває, що тобі хочеться напитися і в стані алкогольного сп’яніння стати генієм. І ти йдеш до магазину, купуєш дешевого віскі, літрову пляшку коли і ніби на війну йдеш «тупо» пити. І від того «тупо» в твоїй голові з’являється такі геніальні речі, але як завше у твоїх кишенях нема олівця, щоб то все записати. І світ втрачає щось дивовижне і нобелевська премія перетворюється у головну біль і «я хочу пити».
В такі дні ти не відчуваєш ні кохання, ні зневаги до когось… ти просто маленька космічна чорна дірка, яка годується неживими: ніч, перило, шлях, голуб, маленьке, апельсин, житло, мости, папір, холод, намисто….