Мов лагідний килим, так стелиться вечір до ніг,
Хтось в небо жбурляє позаочі біле намисто,
Де чорна пантера лягла, ніби згортала місто
під себе, під себе сховала бурхливість доріг.
Мій потяг з Одеси крізь північ місток протягнув,
До лісу від моря сріблястим вужем заповзає.
Шур, десь недалечкі: то мабуть зоря догорає…
Хто зна відкіля той вужак, і про що він збагнув.
Я їду до матері в Київ, у роздріб поліссь,
Де сосни скрипучі, мов глиці до неба простерлись.
На їхні верхівки настромлено зірок мов перлів,
І дум незбагнених, що десь над поліссям зійшлись.
Я знов відчуваю як душу торкає журба,
Мій потяг з місточком, – мов те немовля у колисці,
І я роздивляюсь крізь сон – поплавочок у річці,
Як тягне до нього тонесенькі гілки верба.
В рамках Четвертой Игры на странице Поэтического Лабиринта
http://www.stihi.ru/2011/02/16/4046