Захворіла моя теща.
Захворіла моя теща, дихати не може,
з ранку викликав “швидку,” хай їй допоможе.
З жінкой ходим біля мами: “Потерпи, рідненька,
лікарі приїдуть швидко, одужаєш, ненька!”
“Швидка” прийшла аж надвечір, дякувати Бога,
з неї бачу вийшли двоє й прийшли до порога.
Молодий, пихатий, лікар стоїть – позіхає,
а сестричка дві валізи з ліками тримає.
“Ми за викликом до вас!”- Й заходять до хати.
Ну, гадаю, зараз будуть хвору оглядати.
Коли чуєм від лікаря: “Нам це б кави, чаю,
потім ми оглянем хвору, я вам обіцяю!”
Після кави й пиріжечків підійшли до тещі,
тиск заміряли спочатку, прослухали дещо.
І сказав, поважно лікар, дивлячись на хвору:
“Вона з Богом розмовляє, турбувать негоже,
і ніхто в такому стані їй не допоможе!”
Лікарів ми з жінкой просим, слізно їх благаєм:
“Дайте мамі хоч пігулку, що допомогає!”
Тільки ті, із здивуванням: “Але це навіщо?
Їй ніщо не допоможе, може бути й гірше!”
І пішли вони у двох хутко до машини,
бо їх більше не хвилює, що людина гине.
А вони ж усі давали клятву Гіппократа,
присягались всіх людей гідно лікувати.