Отож буде каяття...
По весні, на полюванні,
старий кіт зізнавсь в коханні,
юній кішечці.
Вона, симпатична, не дурна,
довго думала, гадала,
та собі на вус мотала,
щоб оце не прогадати:
Бо в старого є квартира,
добра пенсія й машина.
Тільки от у чому річ:
Є у нього ще й жона,
є і діти, і онуки –
от таке - то життя штука.
Згоду кішечка дала,
ось тоді, й пішли діла.
Розміняв майно й квартиру,
кіт стару пустив по миру.
Сам нявчав, як молодий,
хоч миршавий був, рудий.
Швидко скінчилось кохання,
через декілька ночей,
почалися дорікання:
Ти мене і не любив!
Ти мені життя згубив!
В тебе, глянь, які он очі?
Ти он ноги, ледь, волочиш?
Я гарненька, молода,
що, життя хай пропада?
І на юну кицю, кіт
написав свій заповіт.
Та цього було замало.
Киця кігтики кусала,
їла м*ясо, їла сало,
цілий день лежала в ліжку.
Іноді читала книжки,
про кохання, та про моди,
а як вечір лиш надходив,
киця йшла кудись гуляти.
Може, б довго так тягнулось,
та здоров*я похитнулось,
занедужав кіт.
Він лежав в ночі голодний,
у хатиночці холодній,
поруч – ні душі.
Нікому подати ліки,
як помру, то і повіки,
нікому закрить,
думав старий, кіт.
Він стогнав, закривши очі,
проклинав весняні, ночі,
проклинав красиві очі,
що лишили його вночі
тут на самоті.
Проклинав життя не щасне
і кохання те невчасне.
Були б в мене крила птаха,
шепотів рудий невдаха,
полетів би я до діток,
і до жінки, і до тіток,
попросив би в них прощення.
Та бажання не збулися,
вранці кіт окочурився.
Це наука буде тим,
хто так робить, як рудий.
Отож буде каяття –
та не буде вороття!
Грибков Микола.