Два лебеді білих купались в ставку,
лебідка і лебідь, Орланда й Ану.
Так люди назвали цю пару єдину,
за вірну і щиру любов лебедину.
Та лихо спіткало лебідку Орланду,
її застрілили в ставку на світанку,
коли ще лиш жайворон в небі співав,
коли навіть Ану і той все ще спав.
Лебідку убили, а Ану лебедик,
все бився над нею й кричав:
"Ні, не треба!.."
Проте цього крику ніхто не почув,
усі люди спали, лиш жайворон гув.
Співав він десь в небі веселі пісні,
не бачив, не знає про лихо Ану,
що той теж співає пісню свою.
Ану заспівав і цю пісню почули,
стривожилось море, дерева загули
і збіглися люди, та було вже пізно,
Ану заспівав лебединую пісню...
Співав він про гори і синєє море,
співав про долини, і луки, і поле...
Співав про Орланду, яку так любив
і без якої він жити не вмів...
Співав він прощалюную пісню свою-
а потім вверх знявся
і камнем на землю упав...
І, важко зітхнувши, він душу віддав...
Убита Орланда, убитий й Ану,
без неї не бачив він долю свою,
без неї не міг він прожити й хвилини,
він з нею пішов тої світлої днини...