ВУЛИЦЯ ДИТИНСТВА
Набережна моя вулиця:
Дуб, каштани, верба,
Бузок до криниці тулиться,
А почуттів – нема.
Кажуть, у темну ніченьку,
Долі їхні сплелись.
Викопав ту криниченьку
Дід Онисько колись.
Потім вона закохалася
В каштан, що навпроти росте,
І вже бузок (так сталося) –
Слово для неї пусте.
Стою на горі. Милуюся:
Ріка обійняла ліс,
Чаплі на соснах цілуються.
Тут я маленьким ріс.
Тут, по цій стежці в поле,
Колгоспниці босі йшли;
А у капусті – голим,
Мене немовлям знайшли.
Так мені баба казала,
( Так смішно, не правда це )
На сіні зі мною спала,
З кубла подавала яйце.
Всіх пам’ятаю друзів,
Катю – сестру мою.
Друзів моїх – голопузів,
Деякі вже в раю.
Ще пам’ятаю – багато
В канаві було карася,
І баби Польки хата
Тоне в любистку вся.
Рідних бабу і діда
Я не забуду вік,
Діда Гната – сусіда,
Добрий був чоловік.
Тут усі баби – набожні,
Богу молились – ниць.
Після війни на Набережній
Стало багато вдовиць.
Рідна, кохана вулиця,
Ти нас малих берегла.
Курчата на сонці журяться –
В жовтні бракує тепла.
А нам малим, замурзаним
Тепло було завжди.
На санях із гірки гурзали,
Не знали тоді ворожди.
Мені це так часто сниться:
Дитинство – наче з казок,
Кузня, Ірпінь, криниця
І одинокий бузок…
7.04.2010р.
( Благовіщення
Пресвятої Богородиці )