Ga;czy;ski Konstanty Ildefons
Bal zakochanych
Jest dom taki w pewnym wielkim mie;cie,
pospolity z zewn;trz, mglisty, szary,
a w tym domu par mieszka ze dwie;cie
i s; wszystkie zakochane pary,
bo to wida; nawet z blasku okien,
;e tam dziej; si; rzeczy wysokie.
Panna Klara siada u pianina
z lisi; sk;rk; na szyi chudziutkiej -
i si; bal zakochanych zaczyna
takim smutkiem, wiruj;cym smutkiem
w owej mro;nej uje;d;alni bogatej -
bo to by;a uje;d;alnia przed laty.
(I dzi; strasz; jako w lata io;skie,
ot, jesieni;, gdy pora niepewna,
ponad bram; z drewna mordy ko;skie,
ko;skie mordy z zmursza;ego drewna,
i ta lampa w kszta;cie zwyk;ej kuli,
co si; noc; do ksi;;yca czuli.)
Panna Klara niby czyta nuty,
ale innym okiem widzi wszystko,
ca;y bal, bal mg;; z;ot; zasnuty -
bo to stare, zamarzle pannisko
lubi patrze;, jak sali obszary
o;ywiaj; takie m;ode pary.
Gdy czerwone ;wiece u powa;y
kr;g czerwony kre;l; w meluzynie,
jeszcze nim si; pary ukaza;y,
nim brzezina przem;wi w kominie,
przyjdzie dziadziu;, ;wiece pozapala
i dopiero; rozwidni si; sala!
I dopiero wtedy wszystkie ;ciany
jako ska;y z;ote wyjd; z mroku
i zaczyna si; bal zakochanych,
i to zdarza si; tylko raz w roku,
gdy ;nieg noc; zawiruje modry,
pl;sem ;;cz;c owe ko;skie mordy.
Tam, gdzie nawet muzyka nie dotrze,
w takim niebie kr;;; wszystkie pary -
panny pi;kne jak siostra przy siostrze,
ch;opcy pi;kni po prostu bez miary.
Ch;opiec pann;, panna ch;opca przypomina -
jakby jedna ta;czy;a rodzina.
Skacz; nad pianinem ma;pie ;apki,
w bok zezuj; oczy rozt;sknione,
;a;cuch z;oty, podobno od babki,
tak na szyi wisi jak postronek,
ci;gle spada owa lisia sk;rka,
walcem skar;y si; upi;r podw;rka.
Czasem Klara si; zm;czy, rozz;o;ci
l muzyk; rozpoczyna ta;sz;:
"Marsz ;andarmski" lub "Moje ;liczno;ci",
lecz zn;w walca i zn;w pary ta;cz;...
Dziadziu; ;wiece zmienia w meluzynie,
cienie koni ta;cz; przy pianinie.
Roziskrzy;y si; zn;w wszystkie ;ciany
przez to ;wiat;o ;wiec, kt;re si; l;ka -
bo to zacz;; si; bal zakochanych,
bo to zacz;; si; bal tak jak m;ka
i ta;cz;cych twarze o;wietlone.
zakochane s;, lecz um;czone.
Chyba ;o;a z barw, skier szafirowych,
chyba schody z samych gwiezdnych py;;w!
W takich ;wiatach wirowa;y g;owy,
w takich krajach stop; si; ta;czy;o
i tam oczy! ale noc pochmurna
ko;o warg i b;l, a potem furia.
Zaraz obok, wy;ej, w g;rnej sali,
by;a nisza zwana Nisz; Zwierze;
i tam si; niekt;rzy oddalali,
;eby patrze; na holandzkie talerze,
;eby, patrz;c na wiatraki, marzy;
i dalekie z najdalszym kojarzy;.
I by; balkon tam te;, niedaleko,
wyginany w zmy;lne ornamenty,
do balkonu przybija;y lekko
ma;e gwiazdy jak ma;e okr;ty;
pewna para urzeczona gwiezdnie
wsiad;a w okr;t i spad;a na jezdni;.
;nieg by; taki ciep;y, taki bia;y,
a noc mro;na, z dzwonkami, z szafirem...
i szafiry, i dzwonki wirowa;y,
potem ksi;;yc przemieni; si; w lir;
i kot b;;dny z tej liry ogonem
pie;; wydoby; swoj; kocim tonem.
Kiedy gwiazdy przyblad;y jak fosfor
w cyfrach, w owych ;wiec;cych zegarach,
rozpocz;;a rozmow; mi;osn;
wp;lu;piona ta;cem ka;da para
i po sali chodzi;a jak w cieniu
w tej mi;o;ci, rami; przy ramieniu.
Wtedy wszelk; wstrzyma;y muzyk;
;wiece, cienie i gwiazdy poblad;e;
bo mi;osnym m;wiono j;zykiem,
bo takimi s;owami jak ;wiat;em -
a za ka;dym anio;-str;; si; skrada;
i trudniejsze s;owa podpowiada;.
I z tych s;;w powstawa;y altany,
i pergole w;oskie, i portyki,
rzeki ma;e, wielkie oceany,
usta z kwiat;w i serca z muzyki,
;wit na ;cianie, jab;ek pe;ne kosze,
li;; d;bowy i rz;sy najdro;sze.
Potem znowu walc wyszed; z pianina
tak jak posta; smutna, kt;ra siada
i za g;ow; si; chwyta, i przeklina,
lampy t;ucze, bo ;wiat;u nierada,
ni to ch;opiec, ani to dziewczyna,
p;;maligna, a na p;; ballada,
zesch;e li;cie, wieczne wirowanie,
wiatr, ciemno;ci i taniec.
(ПЕРЕКЛАД З ПОЛЬСЬКОЇ)
В будівлі дивній у великім місті,
величній зовні та старій, примарній,
там пари мешкають, їх певно з двісті
і всі вони закохані й напричуд гарні,
помітно це вже з блиску вікон шиб,
що все, що діється – то є високий штиб.
А Клара, подруга, присіла до роялю,
із лиса шкіра обвиває звабну шию -
тут бал закоханих в тремтливому реалі,
іще не звідана ніким оця затія
у дивно розцяцькованому залі -
де купа літ торкає призабуту пам’ять жалом.
(От й зараз, якось трохи лячно,
Мабуть від осені, бо то пора непевна,
дві кінські морди в брамі наче
із мореного дуба, охороняють ревно
вхід до земного напівраю,
і лямпа звикла, та що в формі кулі,
до місяця щоночі щічку тулить.)
Панна Клара наче дивиться у ноти,
та споглядає науколо іншим оком,-
і бачить бал, і загравань польоти -
стара розпусниця так ненароком,
о, підглядати любить, як у залі
кружляють пари у любовнім шалі.
Свічки червоні, що на стінах,
відсвічують червоні дивні кола,
і перед тим, як пари закружляють,
і затремтять у полум’ї любові,-
дідок прийде запалювати свічі,
щоб в цьому залі було ясно ніччю!
І тоді лиш стіни в дивнім залі,
неначе з мороку блискучістю повстали,
от бал закоханих почнеться, а що далі?
а бути йому лише раз у рік, і на поталу…
як сніговиця ліпить коням в морди,
вони заржуть, скликаючи народ негордий.
Навіть в закутках, де музика не лине,
пари там красиві неможливо,
кожна панна, як сестра небесна,
юнаки такі ж, до надміру красиві,
панна і юнак, юнак і панна, так єдино-
всі кружляють, як одна родина.
А по клавішах все скачуть, скачуть
мавпочки маленькі вправні лапки,
ланцюжок на шиї блиска лячно,
давній, подарований від бабки,
і руда спадає шкірка лиса,
вправно грає вальс стара актриса
Клара змучиться і вже вмліває:
«Марш жандармів», чи «Мої принади»,
музику вже іншу грає,
та ніхто не бачить в тім завади…
той дідусь, улюблений усіма,
гасить свічі і відходить німо.
Фосфор зоряний на стінах блима,
тільки то дає бажання світло,
то закохані танцюють і між ними
виникає те, що вже відоме світу-
закохатися, щоб аж до стону,
ніч не ставить тому перепони.
Певно ложе з квітів, іскр сапфіру,
що до нього сходи з зоряного пилу!
В тих світах у розум не повіриш,
в тім краю безумство танець вело,
очі! В хмарність ночі світла не проллють,
коло спраглих уст і болю, наче лють.
Поруч вище, в верхнім залі,
було те, що звалось Ніша Одкровення,
і туди по парах віддалялись
на голандські подивитися тарелі
і піддатись вітрякам кохання,
і зливати там свої бажання.
І там також був балкон, так поруч,
орнамЕнти тут придумали не люди,
і тримаючись руками за поруччя
малих зірок, так як малих суден;
пара, забуваючи пересторогу,
в кораблі пливла у зоряну дорогу.
Сніг таким був теплим, таким білим,
ніч дзвеніла дзвоником з сапфіру ...
і сапфіри, і мелодії кружляли,
потім місяць перетворювавсь на ліру ,
а кіт білий, дивлячись з дахУ на неба лоно,
пісню заводив котячим тоном.
Коли ж трохи згаснув зірок фосфор
на годинника небеснім циферблаті,
вже від танцю всім ставало млосно,
пари в любощах своїх були вже ватні,
і по залу миготіли тільки тіні,
і тремтіли плечі, як листки осінні.
А коли вся музика затихла,
свічі гаснуть, і зірки змітають мітли,-
бо любов говорить тихо-тихо,
бо слова її звучать, як світло,
і за кожним хоронитель-ангел
ті слова підказував тендітні…
З оцих слів творилися химеріани,
італійські перголи й альтанки,
русла малих річок і великі океани ,
з квітів - губи, з хмар - фіранки,
ранок на стіні,- як яблуко рум’яний, ніжний дощик,
листя дуба, подихи і вії найдорожчих.
Потім знову вальс із клавіш на «піано»,
і сумна сиділа постать,
і хитала головою, ніби трохи п’яна,
лямпи ж гасять самі гості,
чи то панна, а чи хлопець юний,
чи то оповідь, а чи балада,
чахле листя, і весна не манить,
вітер, темрява і танець ранить…