Я задихаюсь в пустоті, яка навколо.
Стою, і ніби хтось навкруг накреслив коло.
І та невидима стіна висока дуже,
А люди мимо ходять всі якісь байдужі.
Я голосно до них кричу, та їм не чути.
Пригадую колишній біль, щоб не забути.
Хотіла знищити його, та не зуміла,
В своєму серці пронесла, та й посивіла.
Приниження, гірких образ було доволі.
Жила волошкою в стерні, билинка в полі.
Дощі мочили і не раз знущався вітер,
Тому й не дивно, що тепер так мало квітів.
Стіна оточує мене, лиш небо синє.
"О, дорогий Ісусе мій! - кричу я нині. -
Чому вготована мені зі смутком доля?"
Сказав Ісус:" Моїх щедрот тобі доволі!"
Для иллюстрации использовано фото Sergei Khariton "Василек"
http://photoclub.by/work.php?id_photo=145085
Перевод на русский В. Куприн
Я задыхаюсь в пустоте сухой и кружной.
Как будто бесы очертили её дружно.
Стена невидима и высока прилично.
Проходят люди мимо безразлично.
Я в голос им кричу, стеною скрыта.
Боль в памяти моя, и не забыта.
Изгнать её из сердца не сумела,
Боль эту пронесла, аж поседела.
Обид и унижений было вволю.
В стерне жила я васильком, былинкой в поле.
Дожди мочили, буйный издевался ветер,
И оттого бутон мой малоцветен.
Стена стоит. И лишь в небесной сини
"О, дорогой Иисус! - кричу я и поныне, -
Зачем я вяну, на душе так больно?»
Иисус сказал: "Моих щедрот тебе довольно!"